Ми розлучались, щоб не зустрічатись,
Щоб не шукати спалених мостів.
Клялись собі у тиші не зриватись,
Не ворушити присмерк почуттів.
В обіймах інших – сірих, віддалених –
Шукали сенсу, спалюючи сни.
Та доля глузувала невблаганно,
Знов звівши нас до тої ж глибини.
Ми стрілись – і очей не піднімали,
Бо що казати? Все давно мовчить.
Лише душа, мов свічка на вокзалі,
Горить і гасне, рветься і болить.
Та замість того, щоб собі зізнатись,
Що навіть дихать важко без тепла,
Ми розставались, щоб не зустрічатись,
А світ без нас повільно догорав…
Не все в житті так просто, як здається,
Частіше вітер, ніж весняний рай.
Та поки серце б’ється і сміється –
Люби... Не зраджуй... Не втрачай...
