у помаранчевій панамці
вона сиділа у дворі,
а він шептав: «моя Лілі…»
щоразу, як виходив вранці
у двір.
а та по рідному селі
скучала палко, мов той кінь,
що був на волі й раптом тінь
його швидесенько схопила,
тримати вершника навчила…
і став той кінь уже людським.
але Лілі – не кінь, а діва.
А яка ж гарна – просто диво!
Ще молода, квітуча й хтива,
вона сусіда обділила
своєю ласкою. дитина
(а був сусід ще не дорослим,
хоча на вигляд ніби й рослий)
страждав і плакав, так хотів
уваги, солоду і хмілю…
але Лілі не те хотіла.
якби ж він їй наговорив
про гроші, море і квартиру…
о, так! тоді б заговорила
і діва лагідно і тихо.
але сусід (комусь на лихо) –
малий та щирий наївняк,
іще не знав, що, де і як
робити треба із жінками,
що мріють жити десь на Нарах,
ходити в шортах за мільйони
(із натурального лиш льону!)…
і він, насправді закохавшись,
її добитися поклявшись,
узяв і з даху свого – стриб!
вона, побачивши, що зник
сусід внизу, у купі пилу,
знайшла в собі десь волі силу,
до нього вибігла й спитала,
що саме все це означало.
сусід (зі зламаним ребром)
їй в очі глянув й похолов…
від щастя. і сказав: «кохаю!
кохаю вас! але не знаю,
що й як робити ще я маю,
щоб ви помітили мене!»
«дурний! –
заплакала Лілі,-
я вже давно про тебе мрію!
без всяких грошей і морів
тебе обіймами зігрію!»
зламалось ще одне ребро.
та то таке.. вже зажило!