Я поет, душа якого така розрізнена й низька. Я поет, душа якого падає, злітає, б’ється честю в небеса. Я поет ,душа якого сьогодні біль так сильно відчуває, а завтра ніби кам’яна. І день проходить ,ніч минає ,а я все дивлюся в небеса.
Душа літає, музика навколо грає, а насправді серце біль ховає, і десь тишком-нишком схлипує воно. Схлипує і каже чому, чому, чому в очах печаль.. А те що твориться довкола – то далекий світ, до якого треба впасти, як коханій дівчині до ніг.. А чому ті зорі, які інколи сяють – так далеко втікають від нас.. Напевне це тому, що ми страшні й погані, лихо робим кожен раз. І раз за разом ми ідемо в терни… Ніби до зірок.. Але по суті ми загубились, кружляєм заростях колючих квітів, і там недобре, тут сльоза. А є одна людина, любляча та щира, яка все бачить. Б’ється за добро.. а всі її не помічають, думають, нещира, і кидають перлами в багно.. А я поет ,душа якого спрагла відчуттів, а я поет, душі якого хочеться любові, а я поет душа якого все шукає, та намарно – вже від втоми валиться долів.. а над головою – хмари.. Окутують її.. Ніби хочуть пригорнути, таку теплу, ніжну, чарівну.. а хтось всміхається.. Від чого? Бо побачив світло він вкінці.. А тут десь ще одна людина впала.. І все лице об терня поколола – шукала зірки у траві.. А ми все дивимось із неба.. та думаєм, якими ми були, коли жили людьми.. А зараз небо пригортає і сонце з місяцем у танці закружляло, закружляло, завертілось, ніби просить у танок.. А я, сумний, окутаний хмариною печалі злетів ще вище, в небуття.. І ось, можливо – день останній, коли ви бачите мене, проте ці люди.. вони просвсе подбають, і добрим словом інколи згадають.. лицеміри.. Сильні і слабі.. А так хотілось затишку, тепла.. А тут – вагання охопили тіло, залізли вдушу, просять, щоб вона.. А це ж – душа поета, таємниці сповнена вона.. І все – вагання, таємниці, почало їсти душу, кусати, царапати, кричати.. А вона, душа поета, вся розтерзана, і сльозинками покрита в кращий нарешті відійшла.. І був поет.. І ось не стало.. Чому.. Таке життя.. а ми будемо жити далі, запалимо свічечку життя.. То ж усміхаймось, не тужімо.. Бо квітка знов залишиться сумна.. І ми, зробивши висновки з життя душі поета, ідімо на нову сторінку дня. Де все цвіте і квітне, де лиш береза стоїть похилена сама.. Бо там – все краще, більше ніжне, там більше тепла.. Там всі – родина, друзі.. І ті хто є і ті, кого нема.. Отож, любімо ,милі друзі, а я – душа.
18.05 2008 02:16
ID:
215590
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 11.10.2010 23:08:44
© дата внесення змiн: 11.10.2010 23:08:44
автор: Theodore
Вкажіть причину вашої скарги
|
