Ну зроби, зроби свій перший крок!
До своїх зірок, до своїх зірок!
Осінь танцювала з літом
Та й весна з зимою робила танок,
Я лежу на підлозі одним покривалом зігрітий,
Вже навіть не дивуюся, чому я нікому не потрібний і вчора не здох!
Навіть Бог, забув мене та й я його у відповідь не пам’ятаю,
Старі заповіді щосили витираю з своєї скрижалі,
І немає мені на це зовсім ніякого жалю,
Нових кумирів не створюю та й старих не боготворю!
Те що вчора не спалив, сьогодні палю,
Сам з радістю топлю віск і кидаю до вічного вогню.
В історії своєї німої розчавленої собою пісні,
Давно уже я не вісник вашої блаженно-благої вісті,
Своїми мештами також чвакаю бруд у рідному місті.
Геть з голови сірі думки, а я і далі їх заганяю туди у тупик,
Так вихований системою ще з школи вчора, добре до цього звик,
Але крик, крик, крик… - то не мій, зовсім не мій!
У моїй душі давно багато різних безнадій,
Одна із них: найбільш така фатальна,
Просто шкода мені ваших чистих вух,
Гола підлога і брудні шпалери - прекрасна спальня,
Ніколи я не був для цього світу друг;
Але мій дух і моє таке здорове здоров’ям тіло,
У цьому полум’ї запалене собою ледь-ледь горіло,
Продали і віддали за безцінь віру,
Кожен своєму звіру,
А я римую це все у свої неповторні рядки,
Як з гір зійдуть лавини снігу і змішаються з землею у масу сіру,
Лише тоді приготують для вас квіти і заплетуть у красиві вінки.
Якби були гіркими слова, то я би звісно щосили плакав,
А так радію від цього, собі подякував,
Хоча як і ви буваю наляканий,
Нас між собою так стравили собаками,
Зробили з кожного веселого кріпака,
Палиця висить на стіні і своїм виглядом страшно ляка.
А пан говорить в той час смерду:
Це ти перхнув?
А в самого срaка у лайні.
Смерд говорить – так,
А мав би сказати: ні!
Приховує все білий сніг, сніг, сніг, сніг…
От і нарешті,
З кінця ми перші,
Ідемо порізно до спільних звершень,
І на снігу переплітаються піші сліди,
Ми створені просто з тої води.
А я і далі знову над світом,
Осінь танцювала з літом,
Та й весна з зимою робила танок,
Я лежу на підлозі одним покривалом зігрітий,
Вже навіть не дивуюся чому я нікому не потрібний і вчора не здох.
Стоп! Друже, невже це твоя правда?
Я як і ви ідеї крав, так,
Можливо трохи менше за ваше більше,
І на коліна як спіймали впав,
Просив і каявся римами віршів.
Ну то й що, це стандартне життя, звичайна українська драма,
В своєму світі сам собі далай-лама,
Така от зелена панорама.
Висока брама в моєму обійсті і в чотири ряди дві стіни,
Коло навколо окреслив я з борони,
Рів глибокий вирив, не перепливуть вони,
З ворожої сторони.
Я не повертався в їх бік коли просилися вони і стогнали,
Мало, мало - а так просять хліба, видовищ, більше фальші,
Лицемірство уже поряд з нами на одній баржі,
Отримує з того свої бариші,
А я це далі нашіптую собі у вірші.
З кожним текстом більше пафосу на публіку менше душі,
Менше душі!
Душіть мене своєю критикою: ми це чули, повторяєшся, погано, погано.
Байдужість пустила паростки і негатив навіть не ранить,
Таран порожню стіну давно таранить,
І ваші рожеві з стразами ятагани,
Розрізують тіло, а я неначе болем знову п’яний,
Від цього, хоча й на місці та подумки ледь-ледь іду в перід,
В системі суспільства давно вже зламані майже всі крани,
Переконали що нас захід не чекає - звичайно коли за плечима такий розумний схід.
Та ми нарід, за кого ж в світі ми не гірші,
Ми цілий світ - лише біжіть.
Тільки не натикайтеся на гострі ножі,
Звичайно, намальовані ці ложі одна на одну не схожі,
Закон один для всіх як і заповіді Божі,
Не для читання напишу «пофарбовано» на огорожі,
Пори року такі різні але в своїх рухах схожі,
Ну зроби, зроби свій перший крок,
До своїх зірок, до своїх зірок!
Осінь танцювала з літом,
Та й весна з зимою робила танок,
Я лежу на підлозі одним покривалом зігрітий,
Вже навіть не дивуюся чому я нікому не потрібний і вчора не здох…
10.01.2010
ID:
234194
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 11.01.2011 13:00:45
© дата внесення змiн: 10.01.2012 11:48:19
автор: КРІПАКОС
Вкажіть причину вашої скарги
|