-Він. Чого мене ти не схотіла покохати? Навіщо тайно вриваєшся у мої сни, коли неприкаяна душа хоч на мить знайшла спокій? Любове, інший цілує твої пурпурові губи, а я п’ю залишені тобою терпкі настоянки зі сліз.
-Вона. Почуло зраненеє серце, що ти чужий, і любить тебе інша, яка від мрій і сподівання затиха. Я чую, як летить до тебе хвиля її обірваної пісні, а ти не хочеш взяти того дару.
-Він. Зірвав тобі вишневого, припиленого квіту. Прошу, пробач, що не доніс його. В моїх руках згорів, неначе сірничок, що ніби чиркнув об коробку, мить – і вже нема.
-Вона. Ти дивний став, немов із роду вовків, мені хоч болю, прошу, не завдавай.
-Він. Скажи, солодші його губи, тече з них ядовий медок? А як троянди, запашніш від груші – поколюють від яблуні гілок?
-Вона. Навік мене уславили твої поезії, та я не хочу задирати носа. Пробач, але література – не життя, немає в ній того, що бачать очі. Багато слів ухом не візьмеш, бо голова розколеться навпіл.
-Він. Подарувала йому вишиту сорочку, по ній узорчасті хрести переплила піснями. Навіщо ти запустила синій колір? Яка на ній криниця, чого схилилася тополя?
-Вона. Тебе кохає моя подруга, яка бувало не вчинила злого.
Як там наші вишні, ростуть?
-Він. Я їх зрубав. Нащо давати плід гіркої долі, коли любов померла в ній давно.
-Вона. Пробач! Якби ти знав…
-Він. Я й так все знаю: серце не хоче до чужої душі.
Парникові квіти швидше куплять ніж садову гілку, – але вона щасливіша, – після бджіл завжди залишить плід. Хоч би твій єдиний «цвіт» був бджолою, а не зажерливим трутнем.
Може хтось купе ваше насіння, бо страшно буде жити, коли воно ростиме тільки в парнику, – бачитиме світ крізь скельце.
22.12.10.