В кожної людини наступає період, коли вона починає задумуватись: чи правильно вона живе, що являє собою навколишній світ і яке призначення в ньому людини, як такої.
Почав замислюватись над цим і я. А надихнув мене один з моїх же, раніше вже опублікованих віршів, який я (нехай вибачить читач) і помістив зразу після заголовку.
" Вірю, щоб зрозуміти"
Августин.
Насичене буденностями вкрай,
Засне у ліжку моє грішне тіло,
А що душа? У синій небокрай
На цілу ніч блукати полетіла.
Щоби до ранку облетіти світ,
Щоб побувати там, де сам не зможу,
Щоб позносити вістки "от" і "від"
І в файли поскладать на сайті мозку.
Прокинуся, процесори включу,
Може й не все (як завжди) розміркую:
Кого засуджу, а кого прощу,
Ну а кого (пробачте) й не почую.
Що принесе душа із вороття,
Що назбира в киплячому ефірі -
Вселенські тайни, нові відкриття
Про роль світил й злощасні чорні діри?
А може просто перекаже з вуст
Таких же душ, що будуть там блудити,
Слова, що їх сказав ще Златоуст:
"Хто ти такий, щоб братися судити?!"
Файл 1.
Замість прологу.
Та все ж почну, хоч хто я є такий-
Душа вже наскладала файлів за ніч -
Я ж не суджу, а лиш шукаю в них
Пророцтво світу: "Здрастуй" чи "Добраніч".
Чи є п"ять правд в п"яти материках?
Чи є п"ять істин, і усі правдиві?
Чи є п"ять бід, чи п"ятикратний страх
Уже скував понівечене тіло?
Чи п"ять богів створили оцей світ?
Чи у п"ять вір нам вірити судилось?
Чи п"ять епох, що ввів палеоліт,
Нас так нічого з вами не навчили?
Та ні, творив нас лиш один Творець,
Одну дав правду і одну подобу,
І біль одну від зранених сердець,
І сіль одну від заздрощів і злоби.
Одну дав Землю і один дав хліб,
Одне повітря й благодатну воду.
Одну дав долю і один дав світ,
І ненаситную людську утробу.
А то вже ми - ділились на роди,
На племена, держави, континенти,
І ідолів вознесли у боги,
Щоб оправдатись перед страхом смерті.
Хоча і вірим в первенство Творця -
Та і його всі різно називаєм,
І молимось з завзятістю жреця,
І грішимо, й від того помираєм.
Приносим в жертву цілі ми краї.
"Інакомислячими" звем цілі народи,
Палають очі, ніби в бугаїв,
Кривавою ненавистю жадоби.
І знову з піхов витягаєм меч,
В ім"я Отця (ми брешем!) ним хизуєм.
А то й знімаєм голови із плеч
І гнів Творця в безпам"ятстві не чуєм.
"Прости нас, Боже!" - молимось затим,
Але скажіть - хіба таке прощають?
І от планету наповняє дим,
Материки у водах потопають.
"Ти терпеливий, Господи, прости!" -
Ми на колінах просимо захистку
В ту саму мить, як плодимо гріхи,
Й в чужих гріхах проводимо зачистку.
Не Бог карає - ми самі себе ж!
Караємо невіглаством, безчинством,
Жорстокістю, гординею без меж,
І святу віру обертаєм в свинство!
Хороший стих!Интересные мысли!
Но думаю всё намного проще.
Главное жизнь дать своему ребёнку.Это цель любой жизни.
Борода відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Звичайно, та ми єдині з мешканців Землі, яким суджено це зрозуміти і осмислити не на рівні звичайних природних рефлексів, а проникнувши у саму суть закономірності даного процесу, щоби ті знання передати у грядуще для їх дальшого вдосконалення. Бо чого варте просто продовження життя? То щось на зразок збереження популяції якогось виду савців, а наше призначення не просто зберегти генетичний код людини, але і постійно поповнювати його набутими знаннями, не втрачаючи зв"язку з першовитоком.Спасибі!
Теракт в Москві іще одне підтвердження тому, що людського остається все менше і менше.
Борода відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Згодний, щиро співчуваю постраждалим і сім"ям загиблих. Але скажіть хто більше грішить - смертник, який ціною власного життя і смертей невинних людей взиває до справедливості, чи та система, що цю спаведливість у нього відібрала?
