Сурмлять дерева,
Закривають очі,
Будинків вікна,
Голови дівочі,
Схиляються до неба-
То є добрий знак,
Що сняться сновидіння.
І у деревах-
щось тай є духовне,
І хочеться рубати їх щодня,
І пити кров,
І цілувати сльози...
І повалятись у росі,
У неймовірно неземній красі,
Що на світанку сонця.
Сонця спільного для нас.
Де ми не є і де не будем-
Завжди оточують нас люди,
Що слухають дурні пісні і
Дивляться той божевільний ящик,
Що його б викинув в вікно
Не шкодувавши чуже скло.
Багаття...
Серед ночі розпалю багаття,
Щоб іскри в небо сипало свої.
А я б ловив метеликів самотніх,
І вберігав їх від вогню,
До самого світанку...
І може хтось, колись-
Впіймає і мене...
В свої легкі долоні...
І так впіймає, що забуду біль,
Ненависть до істот,
Бажання... згоріти у вогні.
Я бачу знову місяць,
І думаю про нескінцченне.
А навесні дерева,
Поки немає листя-
У сяйві місяця,
Простягують до мене свої руки.
І кожна гілочка-
Про щось благає,
Про щось своє,
незрозуміле...
І в кроні лупають на мене очі,
І не стращно...
Чарівно, темно і не страшно...
ID:
30939
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 23.06.2007 12:19:36
© дата внесення змiн: 23.06.2007 12:19:36
автор: knell
Вкажіть причину вашої скарги
|
