Така брехуха, осінь ця,
Пообіцяла, поманила,
Тумани скинула з лиця,
Довкілля сонцем напоїла.
..............................................
І їй повірили троянди -
Розкрили пуп'янки свої,
Бузок розцвів біля веранди...
Та не співають солов'ї...
Усе навкруг, мов подуріло -
Бруньки в магнолії тугі.
Зима вже скоро, біло-біло,
Розстелить пелени в логи,
Накриє сад, поля, дороги,
Морозом вдарить по траві...
Бузок цвіте без застороги,
Розпушив кетяги свої.
...............................................
Із голови пішло все в *ноги*,
Дивлюсь, не тільки у людей.
Брехня стоїть біля порогу,
Відчиниш, і ураз ввійде.
Такі ми, українці, щирі,
Впускаєм в дім усіх і все,
А зайда, на святу порфіру,
Бруд за ногами принесе.
Дуже! Так, впускаємо беззастережно. Хтось заходить босими й чистими ногами, а хтось у брудному взутті. Такий світ і в ньому важко розгледіти де щирість, а де лицемірство... Ми, українці, і справді, надто довірливі і в цьому наша біда.
@NN@ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
а можливо й щастя, *будьте мов діти, каже Господь, і приблизиться Царство небесне*, просто іноді боляче, коли топчуть кирзовими чобітьми.
дякую, Наталю, приємно
Чудовий твір!!! Немов Гегелівська тріада: теза про осінь-брехуху, антитеза про таку чудову, та дещо оманливу осінню пору, та синтез - реальність, наша, українська...наша доброта, і те, що за нею стоїть!!!Дуже гарно написано!!!
@NN@ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Мені подобається, Олеже, як чітко і глибоко ви даєте пояснення, такій простій, на перший погляд, думці. Дякую.
п.с. як я Його колись не любила