Він не думав, що буде так боляче…Він ніфіга не думав про це… перші поштовхи під лопатками віддавали різким болем у скронях та перпехоплювали і без того фрагментарне дихання… А це ж лише початок… Блін... Що ж буде далі??? Ну, бля…засада… Може, якось обійдеться? Ней ніфіга не казав про те, що буде так боляче…
***
Тиждень тому Він стояв за стійкою в замизганій пивничці на Калічі із такою ж замизганою назвою «Політ»…Замизганою та заяложеною, як все у цьому кінці міста…І пивниці, і будинки…Та, навіть, люди… Все тут було таким… Пиво, проте, як не дивно, було більш – менш… Пиво і доволі смачні біляші… В біляшах дійсно було м’ясо, як і має бути…І доволі багато, як на біляші із пивниці.
- Може, з кота, чи псини якої?-майнула думка…Нехай…Смачно…І пиво нічого так…Холодне і свіже…
Думки кволо та повільно повзали по поверхні мозку, ніби лінива жирна муха… Може, взяти рибки, сто п’ятдесят і підсісти он до тієї компанії? Познайомитись…Замовити ще…Потім ще…Поки не «вирубить»… Чи он з тим штрихом «накваситись»??? Яка різниця, з ким пити? Напитись і виливати душу… Всеодно на ранок ніхто нічого не згадає… А так…Може, легше стане, може забудеться, може не думатиметься, може не рватиме на частини мозок, не тягнутиме вени? НЕ! НЕ! НЕ!!! Не буде привиджатись Вона… Близька і далека… Матеріальна і, водночас, примарна… Своя, рідна і…Чужа…
ЧУЖА! Чужа, блін…Чужа! Чужа! Чужа! Від безсилої люті ніздрі роздулися і легені запрацювали, мов потужні ковальські міхи…
- Вільно біля Вас? – навпроти Нього стояв незнайомець із двома кухлями пива і тарелем варених раків у руках…
- То вільно? Дозволите?
Мова незнайомця та його зовнішність так різко контрастували із зашморганим самою Долею приміщенням забігайлівки, що цей контраст викликав … принаймні, подив.
Темне до плечей волосся, забране назад та підібране у тугий акуратний «хвостик», тонкі ниточки вусів, акуратна борідка – еспаньолка… Глибоко посаджені чорні очі… Не карі, ні-ні, а саме чорні… Зовнішність, мов у «латиноса»…
- Наркобарон…- подумки посміхнувся Він…-Колумбійський наркобарон. Одягнутий незнайомець був у простору білосніжну футболку та легкі бавовняні штани. На шиї на тонкому срібному??? ланцюжку теліпався медальйон у формі півмісяця із опущеними донизу рогами…
- Та будь – ласка, ставайте…Я всеодно сам…
- Ней,- коротко представився незнайомець.
Він колись навчався на істфаці. А тому коротко зіронізував
- Маршал Ней?
- Ні. Просто – Ней…А…Може, чогось міцнішого? За знайомство? Я пригощаю.
Двічі повторювати було не потрібно…життя, здається, налагоджувалося…
Вони пили, Він сповідався…Ней слухав, посміхаючись і не перебиваючи…просто слухав…Не давав порад так, як інші до нього… Не клявся у вічній дружбі…А просто мовчки слухав…Після другої пляшки забігайлівка закрилася і вони продовжили при місячному світлі у парку біля альтанки… Вони пиячили разом цілий тиждень...
***
Після чергової чарки, Ней, задумливо дивлячись десь у даль цілковито тверезим голосом повільно, чітко промовляючи слова, якось так просто і звично сказав
- А знаєш…Я можу тобі допомогти, якщо хочеш…
- Ти?! Мені?! Не сміши…Бо мені, знаєш…Не до сміху мені якось…
- Я серйозно…Ти…Ти тільки послухай уважно і …І просто повір…Ти…Ти ж освічена людина…І ти таки романтик…Ти зможеш повірити…Я сподіваюсь…А ні – то забудь, просто забудь про цю… пропозицію…
- Та ну, кажи вже…рятівник…
- Я не рятівник, я… Неважливо… розумієш…Цей світ, він не єдиний…Існують інші…Едем, Нірвана, Геєнна…Люди по різному називають…Та їх, взагалі, безліч тих світів…
- Це, звичайно, цікаво…Всеодно, як передача по ВВС …
- Не перебивай…Я казав…Вірити чи не вірити – твоя справа і твоє право…Просто слухай…Ти можеш бути з Нею там, в іншому світі…В якому захочеш…Тільки…
- Що?! Що тільки?!
- Тільки тобі потрібно буде дещо…Для Переходу…
- Що? Що мені потрібно?!
- Крила. Так-так…Не смійся. Тобі потрібні будуть крила…
- І де ж я їх візьму? Ти, мабуть, Дедал? Зробиш мені крила, Дедале???- Він зайшовся гомеричним сміхом.
- Ні. Я – Ней. Просто Ней. В тебе будуть крила. Якщо ти просто даси на це згоду…
- Ти янгол?-сміх не вщухав.
- Ні…Не зовсім…Тобто, зовсім…-Ней теж ледь – ледь, самими куточками вуст посміхнувся…-Це неважливо… Ті, кого ти називаєш янголами…Вони ніколи б не дали тобі крил…Вони…Вони вважають людей недостойними крил…
- То ти демон? – Його тіло продовжували стрясати конвульсії сміху.
- Та називай, як хочеш!- різко обірвав Ней- Суть справи зовсім не у цьому. То ти згоден?
- А де мені розписатися кров’ю, де договір? Де та заставна на мою безсмертну душу?- сміх ставав більше схожим на істеричне підхихикування.
Ней дратівливо зморщив носа
- Ти занадто багато голівудських фільмів дивишся…Нікому твоя душа не потрібна…Ти і так…Та…Забудь…то що,згоден?
- А якщо так?
- Тоді завтра...о п’ятій ранку…Приходь…Ну, скажемо, на Спартак…Знаєш?
- Звичайно, я ж поруч живу…
- Тоді все…мене там не буде…І нікого не буде…Та ти не дивуйся…На місці все зрозумієш…а тепер бувай…радий знайомству,- Ней рвучко підвівся і, не подаючи на прощання руки, швидко – швидко покрокував по алеї, поступово розчиняючись у в’язкому киселі літньої ночі…
***
Будильник задзвонив тоді, коли й мав задзвонити…У той час, на який його навели… о четвертій ранку. Вставати не хотілося…Голову нещадно трощило похмілля…А в роті було таке відчуття, ніби там справив малу( а, може, й велику) нужду кіт… У мозку чомусь пульсувало: Спартак…Чому Спартак? Нафіга Спартак? Бля-а-а-а… Це ж Він і будильник на четверту навів, щоб до п’ятої на Спартак встигнути… Що там вчора той шизик…Як його? Ней…Що він там плів? Паралельні світи…Крила…Перехід…Ти будеш з Нею… А, може… Може, і справді спробувати? Сміятися було важко… В голові ніби бовтався кисіль…Що? Що спробувати?! Не сміши сам себе і свої капці, чоловіче! Хоча…Голова тріщить, пива немає…А на Спартаку гарний пляж…Може, хоч скупнутися… Треба піти…Там і йти хвилин десять…
***
На п’ятому ( чи таки сьомому?) поштовху шкіра на спині під лопатками репнула із звуком шматованої дужими руками парусини…
- А-а-а-а!!! Боляче,блін! Як боляче-е-е-е! – Його руки вже були розбиті в кров…Він стояв на колінах, притискаючи до них тими скривавленими руками голову… Із глибоких рваних ран під лопатками проглядали чорні пухнасті пір’їни…Він вже не кричав, а тільки тихенько підвивав, погойдуючись, як китайська іграшка…
Знову пролунав тріск…Але вже такий, ніби ламали в’ялене гілля…Ламали…Крутили…І не могли зламати… Це тріщали Його ребра…Дикий рев заглушав хряпання і тріск… Під його акомпанемент із розверзтих ран пружно витиналися чорні лискучі... КРИЛА…
- Ва-а-а-а-а-а!!! Ней!!! Сука!!! Ней, сука, де ти-и-и-и!!! Чому ти не сказав, що так болітиме-е-е-е?!!! Бля-а-а-а!!! Де ти?! Нею-у-у-у!!!
Чорні лискучі крила з яскравими краплинами крові пружними, але все слабшими та слабшими ударами намагалися відштовхнутися від повітря…та…марно… Сили покидали Його… Він хотів щось крикнути, але з Його порваних легень виривалося лише криваве булькання... та і те рожевою піною застигало на вустах… Через кілька хвилин він уже лежав на гальці, на яку стікала Його густа, як сироп кров… Серед слабкого булькання можна було розібрати окремі слова
- Пробач…не…тів… п..гано …з тобою…бути… з тобою…
Крила лише посмикувались…
***
Над розпростертим тілом оголеного чоловіка, що лежав, закинувши голову, ніби розіп’ятий на великих чорних крилах, стояв схожий на колумбійського наркобарона незнайомець…
- Що ж…Принаймні він спробував…
Незнайомець рвучко розвернувся на каблуках і швидкими кроками попрямував від річки, через кілька секунд розчинившись у вранішньому тумані.
ID:
583975
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.05.2015 22:33:22
© дата внесення змiн: 28.05.2015 15:48:15
автор: посполитий
Вкажіть причину вашої скарги
|
