Дощ не кропив, а нищив білий світ,
Бурунили води брудні потоки.
Змітали все, зривали геть граніт,-
Стихія нам дає складні уроки.
Несли й мене, утоплену в струмках,
Серденько в грудях холодом стискалось...
Відсутність волі, будь- яких бажань,
Як мокре те курча, не опиралась.
Ця дика злива нині – вже краса,
І навіть грім нехай не замовкає.
Я слухаю вас, божі небеса,
Мій біль згасає, воля воскресає.
Летить, гримить розбурхана яса,
Штовхаючи чимдуж в свою нірвану...
Омита й звільнена від мене вся,
Співає небу і душа осанну.
Минуло нице, що в нутрі було,
Забилось серце, мов мала пташина.
З промінням сонця все враз ожило,
Спинився плач природи, як дитини…
І виросла, й зміцніла знову я,
Ввібравши дух сполоканої сині.
І подих свіжий -- дихає земля –
Не був уже незатишно осінній…
20 січня 2016
(с) Валентина Гуменюк
Для пеперодження має відбутися "смерть". Так і в людині-щось вмирає, якусь частку нас назавжди змивають "води" і відносять в даль, а щось нове, світле народжується знову, щоб дати силу жити. творити, радіти... Чудова філософія.
палома відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
І на Західній також!
Благодатний дощ! 
