Руки тримтять в символічному вальсі,
Очі давно я не можу закри,
Сліз моїх дощ облітає на пальці,
Зовсім сьогодні не хочеться жити,
Подихом тихо зриваю я тишу,
Мабуть вона знов на мене в обіді,
Скільки я часу цю тишу колишу,
В темно-блакитному тмяному цвіті,
В вічності марива тихо спитаю,
Хай вже розкаже про те що чекає,
Ти відповіш мені, тихо благаю,
Що має бути, а чого не має,
Тут ця невидима тиша розтане,
Через рух часу і через тремтіння,
Ніжно торкнеться до мене вустами,
Зникне у просторі мого терпіння,
Мабуть у неї питати не варто,
Зникнуть у сутінках мрії й бажання,
Тільки щоб полумям свічки світило,
Твоє не згасне і щире кохання.
А. Дод
