Прохолодно…Поступово підкрадалась пізня осінь….
Дерева де-не-де вже скидали з себе багряне листя, воно неслося вітром, крутилося, обіймалося, збивалося в купи, переверталося і знову розсипалося і летіло,здавалося доганяло одне одного. Деяке лежало, приклеїлось багнюкою до землі. Вчора цілий день мжичив прохолодний дощ. Що вже тепла чекати….. З кожним днем ставало холодніше,небо частіше затягувалося здоровенними темними хмарами,здавалося завісою лягало над землею. Не чути співу пташок, тільки горобці літали зграйками,один перед одним цвірінькали,щось знаходили їсти і десь зникали. Все частіше з`являлися ворони,сердито каркали, кружляли, частіше над деревами горіха і про, щось перегукувалися між собою.
Вранці сизе небо зустріло Миколу, поспішав на станцію. Сирість,аж забивала дух,час від часу зупинявся, покашлював, витирав чоло і кожного разу поправляв мішечок з соняховими зернятами, який чомусь весь час сповзав з плеча.
Вчора майже цілий день палив пічку і смажив просушені зернята. Їх трохи підсолив на пательні, щоб були смачніші, треба ж продати, хай якась копійка. Хоч не молодий, але й не дуже старий, ще треба пожити, роздумував.
Від села до станції добрих кілометрів п`ять, а може й шість, але люди всі раненько поспішали до потягів, щось продати. Дорога встелена давно, частково з щебеню та вапняку, по ній трохи багнюки. В основному йшли в гумових чоботах, дехто в кирзових, жінки ж в бурках з калошами, адже на одному місті холодно простояти годин шість.
Хто жив ближче ніс на продаж картоплю, болгарський перець, молочні продукти, виноград, яблука. А Микола вже три роки, як став вдівцем, тож хазяйства не тримав, гадав без дружини сам не впорається. Мав великий, до сорока соток город, було де сіяти соняшник і садити городину.
Пасажирський потяг подав сигнал, під`їжджав до станції, швидко відкрилися двері, чути галас. Люди наче з мішка вискакували, щоб купити якісь продукти.
-Дідусю... дідусю, заховай мене будь ласка, я не хочу в дитбудинок, я потім, потім тобі все розкажу,чесне слово!- писклявим, тремтячим голосом просило хлоп`я.
У Миколи від несподіванки округлилися очі, не міг толком второпати, що він говорить, але зрозумів, що хоче заховатися. Уважно придивився, перед ним стояв дуже худющий, переляканий, чорнявий хлопчисько, років восьми, чи десяти. Чорні оченята переповнені сліз, погляд бігав, то під прилавок, то на нього, то поміж людей, раз - по - раз трохи пригинався. Замурзане обличчя і його чорне обдерте лахміття підкреслювало смугляву шкіру.
Микола помітив, що з людьми розмовляли заклопотані провідники,озиралися, наче когось шукали і тихо до нього,
-Гайда, йди за мене, ховайся.
Зняв кожух і накинув собі на плечі, сам сів на пустий ящик, який завжди залишав на станції, щоб при нагоді мав на чому посидіти. На базарі, як на базарі, в метушні ніхто не помітив, що хлопчик заховався, він присів за спиною і був накритий кожухом.
Загорівся зелений сигнал, потяг мав відправлятися, провідники поспіхом добігли до Миколи купили три літрові банки зернят, як завжди на всю компанію, бігом, майже на ходу сідали в вагони.
-Ну, що вилазь, партизан. Загроза минула,сьогодні, ще два потяги, а в мене є зернята, якщо хочеш зі мною бути, то треба почекати, щоб я продав свій товар.
-А поки що скажи, як тебе звати?
Хлопчик трохи трусився, чи від страху ,чи від холоду, Микола побачив, що взутий в кросівки, з яких виглядали пальці разом з багнюкою.
-О, то в тебе зовсім кепські діла, замерз чи захворів. Ось на, поки що їж,
- протягнув йому кусок хліба з салом і цибулину.
-Мене звати Ярик… Ой, це так хлопці звали,а справжнє ім`я Ярослав, я з під Києва,- тремтячим голосом сказав він.
Хлопчик притулився до нього, очі наповнилися радістю, не соромлячись, жадібно кусав хліб, здавалося вирвався з голодного краю, прицмокував, кривився від цибулі.
- Це треба їсти, бо скорчуся раніше чим треба, хоч гірка та я сильний,потерплю,- бурчав собі під ніс і все облизував язиком губи, водночас позирав на всі боки.
Чоловік дивився на нього і згадував своє дитинство, війну, після війни, здушило в горлі, непрохані сльози з`явилися на очах.
-Діду,я буду гарним, слухняним, не гони мене... будь ласка! Побачиш, як треба, буду тобі в усьому допомагати, ти тільки скажи.
-Ти не дивись на мене, як на діда, я такий на вид, бо не поголився, тільки розміняв сьомий десяток. І просто теж худий, як ти, краще мене називай дядьком Миколою, домовились?- запитав, уважно дивлячись на нього.
Він посадив хлопчика на ящик, роззув ,замотав холодні,як лід ноги мішком,який завжди з собою носив у торбі.
За пів години був другий потяг, їм пощастило,покупців було багатенько, тож зернят лишилося зовсім мало. Задоволено поглядав на малого,посміхнувся,
-Будемо збиратися додому.
Микола завернув малому ноги в газети, які мав для зернят, щоб хоч трохи було сухіше та тепліше, взув ті, подерті кросівки і приклав руку до лоба.
-В тебе напевно температура,давай швидко зайдемо в магазин, купимо хліба та й будемо потихеньку йти. Тобі не зле, голова не крутиться?
Малий крутнув головою, - Ні, тільки спати хочу.
Неподалік від станції декілька магазинів. Він взяв малого за руку й підморгнувши,
-Ну що зайдемо, подивимося,що там є?!
В магазині два відділення «Продтовари» і «Промтовари».
-Дівчата, ходіть сюди! Ось, пригощайтесь,а нам дайте хліба і он ту курточку покажіть,- звернувся до продавщиці і на газету насипав зернят.
Хлопчик був вражений, дядько приміряв на нього курточку, яка йому дуже сподобалася, але не наважився сказати. Зробився немов німий, тільки з обличчя не сходила усмішка.
-Ну от одягнувся вже, не знімай, а те лахміття викинь в сміттєвий бак.
Ярослав сяяв, як сонце, очі світилися щастям, задоволено позирав на всі боки ,наче хотів сказати, подивіться, яка в мене красива курточка. Він повеселішав,від задоволення примружував оченята. До сонця підставляв обличчя, йому здавалося воно його пестило, ще й трохи теплий вітерець піднімав настрій.
Раптом зупинилися біля іншого магазину, Микола витягнув з нагрудної кишені, замотані у хустинку гроші,порахував, запропонував йому,
-А ну годен порахувати?!
Трохи засороммвся, опустив голову,
-Не дуже….. Та трохи вмію, правда здебільшого копійки.
- Добре, пішли,- підморгнув. Вони зайшли в магазин.
-Гарні чобітки!А скільки коштують? Може в нас грошей не достатньо,- заклопотано звернувся до продавщиці.
-Двадцять п`ять, як не стане, принесете завтра,тож все одно будете йти на базар.
Чоловік повишкрябував всі кишені та таки знайшов гроші.
Це просто диво, думав Ярослав, коли Микола взув йому гумові чобітки з утеплювачем.
Тільки вийшли з магазину хлопчик поцілував йому руку,
-Дякую... дядечку, в мене таких ніколи не було, зроду, їй Богу кажу правду. Я обов`язково, як виросту тобі поверну гроші, за все , все, ти тільки повір мені. Дуже збуджений, хвилювався, тулився, обіймав його за пояс.
Всю дорогу Ярослав розповідав, як був меншим в дитбудинку під Києвом,сам же звідки родом не пам`ятає.
Так немов скрізь туман пригадує, колись з мамою ходив в гори,там обриви були і з гори текла вода. В садочку сказали, що будемо йти в школу,а я взяв та й втік. Спочатку просив у людей гроші, потім познайомився з циганами. Ті підманули до себе, жили на околиці невеличкого села. Заробляли на хліб - як-то кажуть, в електричках,було й на вокзалі в Києві,а часом їздили, аж в Білу Церкву і в Конотоп. Та гроші старші хлопці весь час забирали, було навіть голодував цілими днями. Влітку від них втік, перебивався тим,що знаходив, ходив по садках, їв яблука. У людей просив грошей на булочку, клявся, що не крав, давав голову на відсіч.
По дорозі до села сонце світило прямо в обличчя,Ярослав розчервонівся і навіть трохи впрів. Як підійшли до хати зупинився і помітив,
-О, то мені повезло, справжня в тебе хата, я думав, якась халупа.
Почав гавкати собака, драв задніми лапами землю, аж рвався з ланцюга.
-Дружок, це свої, звикай!- утихомирював Микола.
Собака позирав сердито, кожного разу повертався боком,але з годом почав виляти хвостом.
Чоловік швидко запалив «примус», поставив гріти воду, криниця на обісці, тож далеко йти не прийшлося. У великому кориті, з пахучими травами, чоловік викупав хлопця і вже вечеряли,
-Ти Ярославе кажи всім,що я твій рідний дядько, що приїхав до мене з Саратова, бо лишився сиротою. В мене там справді троюрідний брат Олег живе і жінка Марія, так що, щоб знав,що говорити,скажеш розбилися на автівці,а документи вкрали в потязі.
-Хоч це гріх, але ж треба буде тобі якось документи зробити, якщо ти хочеш зі мною жити.
-Як хтось в Росії тебе захоче шукати, тепер ми незалежна Україна. І більше нікому нічого, тож запишу твоє день народження, щоб не забув, це тобі минуло дев`ять років.І в школу підеш у другий клас, писати і читати хоч трохи умієш ?
Хлопчик уважно слухав і мокав картоплю в олію, коли їв вона стікала по бороді. Кивав головою і знову напихав за щоки їжу. Сидів немов хом`як, ще й розчервонівся, задоволений,час від часу посміхався.
Зовсім стемніло.... Пустився тихенький дощ.... Микола слухав новини,а малий вже солоденько спав на білій постелі,на пухових подушках.
Та все, як гадалось не сталось.....під ранок Ярослав почав кашляти, немов задихався, аж синіли губи. Звичайно серце тьохнуло, що ж робити? Тремтів, біг до Катерини, жінка,напевно трохи молодша за нього, в селі лікувала травами.
-Спасай голубко, хлопчик задихається!
-Який, ще хлопчик? Чий?
-Та він мені, як син, покійного брата з Росії, дай ліків!
-Я маю бачити його, що, як, температура є?
-Та вчора міряв була тридцять сім і два, я його добре в травах викупав,воно бідне добиралося до мене зо два тижні, по вагонах в холоді, в голоді, розповідав по дорозі.Жінка знервувалася,поспішала.
Три дні і три ночі провозилися біля нього, малий бліднів, зривався,потів,температура впала до тридцяти п`яти.
Коли хлопчикові було зле він тулився до Миколи,обіймав його і дивлячись в очі запитував,
-Я, що помру? Не поживу, як люди? Я ж гадав, що ми з тобою довго і добре поживемо. Я ж хочу бути, як всі, вивчитися і щоб ти мені був за батька.
В Миколи текли сльози, обіймав його, гладив по голові і пригадував свого єдиного сина, який, ще в шістнадцять років розбився на чужому мотоциклі. Після тієї трагедії не зважились мати другу дитину, все життя прожили вдвох з дружиною.
Вночі по черзі чергували з Катериною. Вже й фельдшерку, що в селі, визивали, сказала, що запалення легенів. Лікували всім чим знали і травами, і ліками, дві курки зарубали на бульйони,щоб підняти хлопця.
Ярослав два тижні відлежав у ліжку, молитвами, ліками та увагою було подолано хворобу.
За гроші Микола владнав всі справи з оформленням документів на хлопця. І йому зовсім не шкода було тих грошей, добре, що мав заничку, хлопець припав до душі, для нього нічого не жалів.
В селі середня школа,хоч не велика та з багатьох сіл сюди діти автобусами приїжджали вчитися, класи були повні. Ярослав швидко вписався в колектив, в навчанні майже не відставав. Це все завдяки Миколі, який кожного дня, окрім уроків, з ним додатково займався деякими предметами. Хлопець дуже розумівся по математиці і читав книги вголос.
Чоловік тішився, підбадьорював, його,заохочував своїми розповідями про війну. Розповідав, як бідував люд, як голодував і теж, довго ходили всі в лахмітті, бо життя не було легким. Вже, як Ярослав перейшов в п`ятий клас, зважено дивився по телевізору і часто задавав питання, чому так не справедливо, одні мають все, а інші ледь виживають. Пригадував деякі моменти з життя в дитбудинку, як вихователі в обід забирали собі масло,яке мали б дати дітям.
Наважився Микола завести поросятко і свиноматку та побільше курей, щоб здати і мати якусь копійку. Ярослав був, як на долоні, після школи завжди поспішав
додому, без заперечень в усьому допомагав. Хлопець сам умів палити пічку і рубати дрова та нагодувати хазяйство. Інколи бігав до хлопців, які збиралися посеред села, грали в футбол, а здебільшого в волейбол.В школі була волейбольна команда, яка навіть їздила в область на змагання.
А літом.... було справжнє задоволення. Він, Микола та Катерина йшли в ліс та по дорозі в поле збирали лікарські рослини. Це для хлопця була справжня прогулянка,він брав з собою Дружка, задоволено з ним вганяв по траві, аж перевертався, грався і сміх линув, губився по полю, луною віддавався в лісі. Збирати трави - клопітка робота та юрбою, кажуть завжди все робиться веселіше. Приносили цілі тюки трав, Ярослав ліз на горище, розсипав сушити. Які трави збирати, тітка Катерина в них зналася, давно лікувала людей. Трохи лишала собі, а то здавали в приймальний пункт.
Тітка жила сама і частенько приходила до них в гості, навчила Ярослава робити вареники та пельмені. Хвалилася,що син живе в Києві,має престижну роботу, має двох онуків-близнюків.
Микола вечорами часто затівав тему про гроші, що треба більше скласти, для того, щоб Ярослав зміг поїхати в велике місто вчитися. За розмовами запитував хлопця ким хоче бути,той трохи усміхався, а потім говорив,,
-Ось, підтягнуся трохи, може поступлю на адвоката, чи на юриста, хочу книгу велику, бачив в магазині, називається «Право».
Микола тільки весело підморгував, хлопав по плечі,
-Давай... давай, обіцяв бути гарним, слухняним….
Темна ніч за вікном.... хурделиця била в шибки, надворі скрипіло старе дерево. Зима сніжна,часто хурделило і морозець по всіх шибках красиво розмалював узори.
Микола несподівано проснувся, не міг зрозуміти від чого,чи то від вітру ,чи від скрипіння дерева, виглядав у вікно,хотів, щось там побачити, але хіба побачиш, як все скло у візерунках. Увагу привернув Ярослав.На дивані крутився й про щось бурчав та вже зрозуміліше,
-Мамо.... мамо зачекай, зачекай…
Не став чіпати хлопця, але й до ранку не заснув, може розповість, що йому наснилося. Він вранці проснувся, витягувався, різко встав, схопив гантелю, з нею немов грався, робив зарядку.
Микола заніс дрова з вулиці, привітався, поглядав на хлопця і думав, гарний парубок виріс, хоч і шкіра трохи смуглява й чорнявий та на цигана не схожий.
Вже останній, одинадцятий клас, на порозі екзамени,а що далі, інколи сам себе запитував Микола. Та грошей трохи склали, гадав, якщо навіть з ним щось станеться,то йому досить, щоб вивчитися. З роками відчував, що здоров`я підкачує, часом тиск підніметься, а часом серце затремтить. Катерина все тримала на контролі, велику роль зіграла у виховані Ярослава,можна було сказати, була їхня лікарка і порадниця.
-Ти щось сьогодні вертівся, не спокійно спав,чи це від хурделиці,чи може сон який наснився?
Хлопець поправив чуба, трохи зніяковів, а потім серйозно,
-Не хотів тобі казати, вже третій раз поспіль, я бачу один і той же сон. В горах біля стрімкої річки, майже на обриві стоїть жінка, коси розплетені,трохи хвилясті, в синьому платті з білими горохами, гукала, чітко чув ім`я - Захаре-, а потім чийсь голос кричав,- Мамо... мамо зачекай, зачекай.
Це вже втретє таке сниться, не знаю, обличчя тієї жінки не бачив, а ось, місце це здається колись десь бачив, тільки точно не пам`ятаю.
-Не переймайся, може колись, ще щось пригадаєш. Знайдеш своїх батьків, для тебе краще, бо я вже таки трохи старий, хто знає скільки мені, ще залишилося. Основне, щоб ти поступив вчитися, а там я вже спокійно зможу закрити очі.
Ярослав підійшов до Миколи, своїми змужнілими руками міцно обійняв,
-Давай про це краще не говори, ти мені, як справжній батько. Я б напевно пропав без тебе, дякую,що ти мене прийняв і виховуєш,як рідного сина. Не кожному повезе мати такого батька.
Микола виглядав перед ним маленьким, худеньким дідом, в обіймах розчулився, почав шморгати носом, покотилися сльози,
-Ну,ну батьку,не треба,не збирайся помирати, ще стільки роботи. Ти маєш мене, ще вивчити і одружити, а хіба ні? І досить, я вже дорослий, гадаю маю право тебе так називати.
Гарний сонячний день….. Літо добре набирало сили, в садах рясніли і вже достигали вишні, ранні абрикоси. Природа чарувала своєю красою. Теплий літній вітер підіймав настрій. По дорозі вервечкою йшли люди, а під посадкою килимом встелялися суниці. Хтось вже збирав на продаж,а хтось смакував, всі один одного знали, весело спілкувалися, про щось жартували, сміялися. По обіч дороги розквітли барвінок, дзвіночки і ромашки, неначе кольоровий рушник стелився між дорогою і полем.
На станції перед приходом потяга людно, поруч на маленькому базарі, як завжди люди продавали сільські продукти, суниці, вишню, малину, абрикоси.
Микола стояв поруч з Ярославом, тихо надавав поради,
-Ти ж дивися, адресу тобі Катерина дала,так що гадаю на вулиці не залишишся,з грішми будь обережним, ти ж знаєш, який зараз час. Нікому не довіряй, окрім Дмитра,гарного сина виростила жінка, тобі допоможе, побачиш. І напиши мені листа, щоб я спокійно спав. Здаси документи, дізнаєшся коли екзамени,сам вирішиш чи приїхати, чи почекати там. Ти ж знаєш, гроші з неба не падають, тож будь економним, як приїдеш купи хліб і торт до хати, бо пусто йти не можна.
Він уважно прислухався, а серце, аж вискакувало від хвилювання. Вперше за скільки років знову їде і їде сам, але вже дорослий з документами. Тішився, що правильно зробив, коли втік від циганів, що нарешті має освіту, тепер чекав на рівну дорогу в житті.
Київ привітно зустрів хлопця. Сонце ж літом сходить рано, так весело мерехтіли промені по вимитому асфальту. Високі, велетенські каштани придавали краси місту, хоч вже відцвіли та листя гарно блищало на сонці.
Ой,як я тут давно не був, розмірковував, як тут все змінилося. Та де не поглянь, скрізь повно людей, йому здалося, ще більше стало чим в ті роки, коли він тут мандрував. Добре, що рано приїхав, тож ще не всі роз`їхались на роботу,буде хтось вдома.
Двері відчинила жінка років сорока,тільки поглянула і посміхнулась,
-Точно мама описала тебе, красень, заходь не соромся.
-Дмитре, вставай, є наш гість, а ти хвилювався, що вже давно мав добратися. А це, нащо було брати?- сказала,показуючи на торт.
-Досить продукти тягнув, надривався, ще й гроші тратив. Мене звати Надія, а хлопці наші Максим і Сашко - близнюки, відпочивають у таборі. Так що... будь, як вдома, заважати ніхто не буде, готуйся.
Дмитро, за компанію, поїхав з Ярославом, подали документи в Київський національний університет імені Т. Шевченка, на юридичний факультет. Поки хлопець писав заяву в гуртожиток, Дмитро спілкувався в коридорі з знайомим деканом. Надія у хлопця була поступити, так,як по документах він був сиротою.
Дмитро взяв собі відгул, як він сказав, за прогул, бо робота без нього не зупинялася, працював головним економістом у великому торговому центрі.
Ярослав лише два дні побув у Дмитра, дали кімнату у гуртожитку. Вона розрахована на двох чоловік, тож хлопець залишився дуже задоволеним. Але Дмитро наполіг,щоб він приходив, не соромився, якщо щось треба, навідувався в гості і пообіцяв тимчасово працевлаштувати на роботу, до себе в торговий центр, поки немає занять.
Пройшов час…. Ярослав сидів у потязі і просто дивився в вікно. Збігало літо, люди почали копати картоплю. В голові роїлися думки,яке ж щастя, що тоді його хотіли впіймати провідники, як би не помітили,то не тікав би і не попав би в це село.Не попав би до доброго дядька.
На обісці у Миколи людей, як ніколи, автівкою приїхала вся сім`я Дмитра, ще й двоюрідна сестра Наді, Оля, всі чекали Ярослава. Керувала Катерина, готувалися різати порося, треба ж відсвяткувати таку подію, хлопець став студентом.
Микола знав розклад потягів, тож чекав біля хвіртки. Побачивши, ще здалеку, шморгав носом, як мале дитя трусився, витирав сльози.
-Батьку!- Обіймав, підхопив на руки, на місті крутнувся разом з ним.
- Я студент...батьку!Я так скучив за тобою....
І це правда, хлопець вечорами, а то часом і на роботі згадував його настанови та розповіді про життя.
Дмитро працевлаштував його в торговий центр товарознавцем,в його обов`язки входило їздити з водієм за товаром, доставити з бази в торговий центр та інколи розвести по невеликих магазинах. Він там був не один, хлопці, що їздили, домовлялися кому зручніше і в який час зробити рейс,йому це було на руку. Зміг навіть грошей заробити, ще й не поганих, в основному працював ввечері.
Жінки метушилися накривали на стіл, пахощі летіли на все обістя, смажилася свіжина. За столом всі весело спілкувалися. Ярослав сидів поруч з батьком, однією рукою обіймав за плече.
Надія ж звичайно познайомила Ярослава з Олею,дівчина навчалася в торгово-економічному технікумі, на другому курсі.
Вони сиділи навпроти, час від часу Оля уважно придивлялася на нього,хотіла піймати його погляд. Та все було дарма, він всю увагу приділяв Миколі, часто про щось шепотів на вухо.
Два дні і всі поспішали до Києва. Катерина з Миколою у автівку пакували копченості, сало, консервацію.
-Там розберетеся між собою, щоб хлопець не голодував ,- наказувала жінка.
Пройшло три роки… За цей час багато подій відбулося в житті Ярослава. Він справно справлявся з навчанням і в той же час працював в торговому центрі. Уже мав свій бізнес, пополам з Дмитром. На Хрещатику викупили не поганий магазин, в якому працювала Оля і Надія. Ярослава вже всі вважали своїм. Це минуло два роки,як зустрічався з Олею, стосунки були серйозні.
До Миколи приїжджав два рази на рік, щоб трохи побути з ним та біля хати допомогти зробити якийсь невеличкий ремонт.
Ярослав йому зізнався,що закохався в Олю і після закінчення навчання хоче одружитися. Микола радів за нього, вибір схвалив, тішився, що у хлопця буде велика родина. Жалівся, що не доживе, бо вже почував себе зовсім кволим.
Був гарний літній день. Блакитне небо...білі хмари здавалися зовсім не високо, лежали між горами. Траса... Сонячні промені через скло потрапляли на обличчя Олі, відчувала тепло. Вони знаходилися між горами, немов в ямі. Величні дерева ; бук,сосна, ялини, смереки,мелькали з двох сторін.
У вікно,з запахом хвої, віяв теплий вітерець. Ярослав уміло вів автівку,вони їхали відпочивати в Карпати, на базу відпочинку в Яремче. Батьки Олі взяли на роботі путівку. Вони працювали в аеропорту »Жуляни»,мама касиром, батько митником. Для єдиної доньки не жаліли нічого,ось і автівку дали по довіреності на Ярослава. Давно знали про їхні близькі відносини, були прихильні до вибору доньки. Йшов дві тисяча дванадцятий рік, тож не було дивиною, що молоді вирішували стосунки самі, не чекали весілля.
-Ой, дивися Ярославе, яка краса!- відволікала Оля.
-Не заважай, щось мені не подобається гул мотора, напевно треба відпочити.
-Та ми ж майже вже приїхали,вже стільки ідемо від Надвірної?
-Так вже скоро, але й скоро стемніє. Ми допіру проїхали якесь село, може там квартиру знімемо, а автівку хай хтось підтягне на ремонтну станцію, недавно на стовпі бачила знак.
На обійсті гралися діти, побачивши молодих, гукали маму.
Та жінка відказала у квартирі, сказала, що тут скрізь у кожного є туристи,навряд чи знайдуть поблизу. Хіба піднятися по стежці трохи вверх,там є декілька хат,може там хтось прийме. Ярослав попросив господаря відтягнути автівку на ремонт.
Вже почало сутеніти, коли вони підіймалися вгору.
За не високим дерев`яним парканом сидів чоловік, в руках щось стругав. Молодь сміливо привіталася, він підійшов до паркану.
Оля звернула увагу на чоловіка, що він смуглявий,як Ярослав і зростом, статурою теж трохи схожий.
Ярослав відійшов в сторону, почав з чоловіком розмовляти, повідав в свої проблеми. А Оля стояла осторонь, немов остовпіла, очі здавалось вилізуть на орбіту. Вона й справді помітила схожість цих двох чоловіків, їх рухи теж були подібні. Хитро позирала коли завершать розмову, щоб спитати Ярослава,чи часом в нього немає тут родини. Знала, що Ярослав не рідний син дядькові Миколі, але більш нічого не знала.
- Проходьте,проходьте, собаки не маю. Ось ваша кімната, що треба звертайтеся, мене звати Захар.
Ярослав здивовано подивився на чоловіка. В хаті вже було включене світло, тож міг розгледіти краще. Як чоловік зняв капелюха, Ярослав помітив,що чуб майже такий, як у нього,тільки волосся не таке густе, а шкіра теж смугла.
- Я вас погукаю на вечерю, посмакуєте наших страв,там в Києві таких немає.
Оля зайшла в кімнату і усміхнувшись, підійшла поцілувала,
-Ну,що Ярославе, мені здається, чи в тебе і справді тут є родина? Він мовчав, не міг всього переварити,що побачив і те саме ім`я, вкотре пригадав сон. Невже я звідси і хто він той Захар, хто його гукав уві сні?
Вечеряли майже мовчки, чоловік трохи розповідав про своїх овець,яких випасав на пасовищах. Мови ні за дітей, ні за жінку не було. Ярослав не наважувався спитати, все уважніше придивлявся до чоловіка.
-А ти звідки родом,бачу смуглявий, хто за національністю? Бачу не циган,а такий смуглий майже, як я.
-Я українець з під Києва, а ви?
У мене бабця угорка,а дід українець та бачиш покоління пройшло, а трохи передалось у спадок.
-Ну добре, на добраніч. Завтра рано вставати,- заметушився Захар.
Вони пішла в свою кімнату.
На ліжку вже солодко сопіла Оля, а Ярославу не спалося, заснув, аж під ранок. Уві сні здавалося чув якісь голоси та тільки дерева були перед очима.
Проснувся першим, вийшов з кімнати, Захара не було. Дозволив собі підійти до серванту,за склом стояли чорно - білі фото.
Його вразило жіноче обличчя, щось рідне, закололо в області серц. Та товста, до половини розплетена коса, майже до пояса, когось нагадувала. Присів, обома руками взявся за голову, це напевно мама, тільки в неї було синє плаття в білий горошок. І пригадав той сон, де жінка з розпущеним волоссям стояла в такому платті. Зірвався з місця, залетів в кімнату до Олі.
-Олю.... сонечко проснись! Ти знаєш! Ти знаєш ,- присів біля неї.
Вона зірвалася, не могла зрозуміти в чому справа, лише помітила,як по щоках текли сльози. Скули рухалися, обличчя, аж посіріло. Вже обіймала його і запитувала в чому річ. За вікном враз загриміло і полило немов з відра,по шибках річкою стікала вода, шуміло, зовсім стемніло і раз - у - раз блискало і знову гриміло.
-Ой,поглянь,яка гроза,- кинулась Оля до вікна.
А він сидів, руками закрив обличчя, перед очима спогад…
Вони на базарі втрьох, він в тата на руках і гриміло,починався дощ, а мама купила цукерку, на паличці «півника»,якого він так хотів, і згадав мамину усмішку і щасливий блиск карих очей.
-Олю,у неї були карі очі і волосся трохи світле, ну, світло - русяве, я пригадав!Ярослав, хвилюючись, розповів свою історію, як він потрапив до Миколи.
-Але ж ти не впевнений! І де та жінка, якщо вона твоя мама?
-Не поспішаймо ,хай прийде він, є в мене одна задумка.
Дощ вщух, з вікон стікали останні краплі. Знову яскраво світило сонце. Оля відчинила двері навстіж, повіяло свіжістю і сирістю. Захар, трохи змоклий, поспіхом заскочив у хату,в руках тримав майже повне відро молока.
-Доброго ранку! Повставали, оце линуло! Найшла з-за гори хмара, де взялася, не видно було… Добре шарахало, хоч би пожежі ніде не наробило. А ось, молочко,буде бринза, а зараз пішли снідати,-- говорив поспішаючи. І взявся накривати стіл.
Після сніданку подякували, з-за столу не виходили,Оля дивилася на
Ярослава, кивнула, немов підказувала «Запитай,що хотів».
-А тут десь річка є якась поблизу?
-Звичайно, багато невеликих, але дуже стрімкі течуть з гір та впадають в річку Прут.
-Олю підемо, подивимося !
-Ні, ні самі не ходіть, там великі обриви,ще й дощ пройшов, ще чого доброго нещасного випадку. Я краще вас проведу.
Підтримуючи один одного, пробиралися до річки,з дерев летіли великі краплі дощу, попадали за комірець, проймало холодом,Оля щулилася від них. А Ярослав, здавалося не помічав їх, весь час дивився вперед, навіть зашпортувався. Захар не раз попереджав, щоб добре дивилися під ноги і не поспішали. Ярослав побачив те саме місце, що йому наснилося. Захар присів на камінь, зняв каптура,
-Тут сталася страшенна трагедія,я впав з обриву та за мною кинувся син Ян. Йому було лише чотири роки, я залишився живим, а сина не знайшли, пропав, Можливо потрапив у річку, бо все облазили, не знайшли. Вже думали течією в Прут занесло та тіла ніде не було. В той час було багато відпочивальників і цигани кочували, прямо по долинах розбивали свої шатра. Шукали скрізь, подавали в область на розшуки та все даремно.
-А моя Марічка тяжко перенесла втрату, стався інфаркт і вже за три роки не стало, не змогла пробачити себе, за те,що не встигла перехопити сина. Дуже тяжко перенесла втрату та і я від тоді так і не одружився, живу одинаком. Ще молодшим в Польщу на заробітки їздив, а тепер маю вівчарню, ось з цього і живу. Ой, ви мене вибачте, що я все так вам повідав, серце все ще пече,так з цим і живу.
Оля дивилася на Ярослава, а в нього котилися горохом сльози,
-Захаре, а в неї було синє плаття в білий горошок?
Чоловік піднявся, одяг каптура, а ти звідки знаєш?
-Йдемо назад,треба поговорити,- опустивши голову, на ходу сказав Ярослав.
Оля залишилася надворі, чоловіки зайшли до хати. Ледь чути голос Ярослава та не заходила, розуміла, їм треба побути вдвох. Захар вийшов з хати поліз на горище, звідти приволік стару, обдерту валізу,
-Пішли до хати, дещо покажу, - запросив тремтячим голосом. Руки трусилися, коли відкривав валізу, з сльозами на очах позирав на Ярослава.
У валізі фото і синє плаття в білий горошок, який вже від років трохи пожовк. На фото Захар з дружиною і між ними на стільчику маленький хлопчик, розрізом очей схожий на Захара.
Лише кілька днів молоді люди побули на базі відпочинку.
У автівці відчинене вікно, вітер бив в обличчя Ярославу. Він напевно змужнів за ці дні, в душі хвилювався за все, що сталося та щось підказувало, що це батько.
Авто їхало по трасі Яремче - Київ, на задньому сидінні сиділа Оля, в руках тримала сумочку в якій лежали матеріали на аналізи ДНК.
Минув рік…. Ярослав закінчував університет.
Вони з Олею жили в двохкімнатній квартирі, ключі від якої були подаровані батьками на весіллі. На серванті в красивій рамці стояло велике фото трьох чоловіків різного віку, всередині усміхався щасливий Ярослав.
ID:
714334
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 25.01.2017 07:01:36
© дата внесення змiн: 28.12.2020 19:55:32
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Тепер я розумію, 
коли Ви все встигаєте. 
Дякую Вам, Ніно, 
