Ми загублені між під’їздами,
Між порожніх пляшок і недопалків,
Поміж стін, що давно стали тісними,
Поміж часом спотворених спогадів,
Між сварок, що стали буденними,
Між таких же як ми загублених,
Ми не світло епохи — затемнення,
Наші мрії зазнали обвуглення.
Нам не стати ніколи великими,
Все відкрили задовго до нас.
Ми залишимось тут безликими,
Ми — та сірість, що входить до мас,
Ми забуті, всіма покинуті,
Ми — занепаду апогей.
Тут ніхто вже не носить імені,
«Покоління забутих людей».
