Найгучніші слова, найпахучіші квіти,
Все найкраще – для мами.
Та хіба можна у нашому світі
Когось здивувати такими рядками?
Скільки великих поезій писали,
Мальовничих картин та інших речей
Для тих рук, що малих колисали,
Для самих рідніших в цім світі очей.
А ще ж ті вуста, ті ніжнії руки,
Що так крепко вночі обіймали.
Та пинись, поглянь навќр́у́ги,
Хіба когось милішого ви знали?
Чи є ще десь рідніший хтось?
Чи хто інший співа під вечір колискову?
І так вже в світі повелось,
Що найцінніше в світі – материнське слово.
Ця безмірна мамина турбота,
Неможливо її ні на що проміняти.
Ніяка любов, друзі, робота
Не здатні її розміняти.
Коли спитають: «Що то - рідний дім?»,
«То обійми мамині тепленькі,-
Без роздуму я відповім,-
То вуста її тоненькі,
Той голос рідний, солов’їний,
Що полюбив я ще з малецтва».
У всіх цей образ, він єдиний,
То як готовий твір мистецтва.
Та все, що хочеться тобі сказати,
Щоб було чути до небес,
Щоб мала змогу знати,
Як сильно я люблю тебе!
