Тіла, тіла, тіла…
Відчуття невагомості. Сенс у торканні.
Блідість почуттів. Згорання краплинок, що ллються по щоках. Сукня простого покрову. Слабо пригорнута до грудей. Глибокість океану. Глибокість почуттів. Смак винограду. І його колір, що розкриває значимість усього, що синє. Хрупкість несамовитої потуги. Яка тримається. Злиття клітин. Злиття кольору шкіри. Що сяє. І виблискує своїм понурим смаком спокушати. Де б не були розташовані родимки. Чи то на шиї. Чи то на животі. Чи то на ліктях. А бо ж на висоті гори - на піднебінні. Я готова розводити пилок і готуватися до сну, що поглинає мою свідомість та буття. Спокуса у тілі? В очах? У рості? У голосі? В манері? В характері? В синіх квітах? В барві шкіри? Чи у відтінках свободи? Можливо у русі волосся? У вітрові, що пояснює звідки прибій? Чи у сяйві, котре пробирається крізь двері, котре вилуплюється з-під куточків самих липких та незайманих світів? Чи може у відчутті провини? Що росте та розвивається. Що кличе або ж кричить. Що плаче або ж реве. Що гине або ж помирає. Що світить або ж згасає. Що летить або ж падає. Несказанно, не вимовно, глухо, непромовчасто, без слів, без голосів, без уривків, без краплі звуку, критично, сухо, блідо, та так тихо. Але ж так ніжно. Опис кохання? Чи чогось більш великого чого ще людство не придумало? Чи може все ж таки це любов? Землі торкатись. Відчувати опору. Та голоси. Слухати хвилі. Що вдаряються об каміння. Бачити далеко людей. Сірих та блідих у тумані. Холод пробивав мої легені. Я не могла не думати. І не могла думати. Рій птахів у моїй голові. Сотні злих божевільних та швидких кажанів літали. І не давали спокою моєму серцю. Моїм легеням дихати.
Біля води. Та бурхливих хвиль. Я стояла. У блідо-зеленій сукні, що не вабить погляд. Ледь стояла на своїх підборах. Вони не були важкими. Їх не тримав вітер. Вони не були легкими. Їх не зносили хвилі.
Я вирішила зняти їх. Очі мої наповнювалися солоними, прозорими сльозами, мов та вода, котру наливають у вазу для квітів. Швидко та байдуже. Мої очі були, мов сотні озер, що згубили душу. Що забули, як бути кимось опанованим, кимось прикутим до чийогось чужорідного тіла. Я так сильно захотіла зануритись у воду, яка поряд у моїх ніг. Яка вабить свободою. Безстрашністю. Та байдужістю до буття. Навіть свого. Я почала повільно підіймати голову до неба. І спускати сукню до безмежної "криги" асфальту.
Глибокість. Сила самоконтролю. Почуття провини. Проникливі доторки. Моя щира любов, що згасає. Та враження. Щезло одразу як моє волосся відчуло присутність чогось більшого ніж моє життя.
Тіла, тіла, тіла…
І все.
