Вірив Шевченко в Україну,
Вірив і страху не знав.
Дивився на малу дитину,
Та тихенько в очі мовляв:
Миле дитя, не журися,
А краще щиро посміхнися,
Озернися та в життя закохайся,
Рідної неньки не цурайся!
Обійми блакитними очами
Безкрайні степи України,
Як і тоненькими руками
Обіймаєш плечі материні.
Ось на небі сонце весить.
Серед білих хмарок
Птах за птахом летить…
І кожен співом хмари пронзає,
І кожен без страху в висоті
З самого народження літає,
Бо інакше, жити буде в самоті.
Але, не довго чисте небо було,
І не довго трава зеленіла…
Дитятко в руках пір’я стиснуло
Та в мить, щоки побледніли.
Вірив кобзар український
І малу в щоки ніжно цілував,
Вірив кобзар український
Та до серця міцно пригортав.
Думав: не мають литись сльози,
Має бути щасливе дитинство,
Щоб не били в душу морози,
А гріло її батьківське намисто…
Зграя птахів від ворожнечі тікали,
Від вогню, що палить степи.
Небо синє чорнеча обертала —
Пташеня мале упало з висоти…
Не змінився люд український,
Брехня все частіше блукає!
Став ворогом друг російський —
Бреше, стриляє, й совісті не знає.
Скажи мені, Шевченко,
Як так щиро, вірилось тобі?
Не змінилась наша ненька,
І що не зміниться — вірится мені!
Чи то в тебе сліпа віра була?
Чи то люди зрадили неньку…
Тече як кров гаряча смола,
І опалює батьківщину молоденьку.