|
Сучасна епоха інформаційної революції, події в Україні, її стрімка кібернетизація актуалізує тип автономної особистості, яка витворює у вільному інформаційному світі власний унікальний простір для самореалізації й вияву індивідуальності, творчого, духовного та інтелектуального розквіту, що несе в собі той поштовх, який здатен породити продуктивні сили змін у становленні якісно нової реальності. Здавалося б, перед людиною відкрито широкий світ можливостей і шляхів вивільнення творчої енергії, однак звідки ця тотальна невдоволеність і нереалізованість, супроводжувана амбівалентними станами на тлі всезагальної внутрішньої істерії, чому замість свята буття ‒ здегенерована екзистенція і розпорошена свідомість людини постіндустріальної доби ‒ доби інформаційних технологій? Чи можливо подолати цю перманентну ментальну порожнечу, заповнювану імітованим сенсом, та повернути людині надію на звільнення й автентичність переживання світу?
Внутрішній механізм людської свідомості, у часи певного послаблення тиску і пригнічення особистості та її інстинктів життя, що супроводжують усю історію цивілізації, ‒ породжує той імператив звільнення, однією з форм якого є побудова альтернативи існуючій реальності ‒ ідея утопії, мрія про свободу ‒ як символ опору, того метафізичного руху, що відкриває можливість іншого світу. Можна згадати моделі ідеальних суспільств, починаючи від Платона, європейські прогресивні утопії Мора, Руссо, ідеї утопічного соціалізму ХІХ ст. Сен-Сімона, Фур’є та інших, на яких наприкінці 60-х зросла і потужна українська концепція кібернетичної утопії, розроблена й частково втілена академіками В.Глушковим та М.Амосовим (що так і не розквітла цілком через реакційну діяльність влади в 70‒80-ті зі знищення будь-яких натяків на вільні технології, науку і мистецтво). Ґрунтуючись на найкращих зразках утопічного дискурсу, хочеться виокремити радикальну концепцію "тверезого утопізму" 60-х представника "Франкфуртської школи", одного з найбільших інтелектуалів ХХ ст. Г.Маркузе, та "онтологічний анархізм" екстреміста Хакім-Бея (80‒90-ті), ‒ концепції, які підривають основи механізму тотального пригнічення, заснованого на філософії капіталізму індустріальної епохи, і водночас є глибоко гуманістичні за своєю суттю, оскільки дають надію на звільнення Людини у реальності, доведеній до абсурду, утверджуючи спосіб життя як протест і відмову від пропозицій системи на користь розвитку особистості та її виповненості власним життям. Тому ця розвідка є своєрідним продовженням ідей зазначених радикалів-гуманістів, ідей, які в наш час є особливо актуальними.
Тож нині, на порозі кібернетизації й автоматизації суспільства, з одного боку, а з другого ‒ при існуючих антагоністичних реаліях ‒ хаосі й тотальності культури споживання в умовах остаточної кризи пануючої системи цінностей, яка, агонізуючи у своїй приреченості, створює імітацію змін і прогресу на всіх рівнях буття ‒ соціальному, культурному, науковому, мистецькому тощо, пришвидшуючи тим самим свій повний розвал і фактично знищуючи саму себе, ‒ спостерігаємо цілковите виродження і знецінення людини та сфери людського: її свідомості, замкненої у межах існуючої прагматики і спотвореної псевдоцінностями, її індивідуальності, викривленої системним конформізмом, прагненням примарного соціального успіху і стандарту життя, її тіла, що уречевлюється і набуває якості товару, зрештою, її життя, відчуженого й позбавленого духу свободи і свого справжнього сенсу.
За умов цілковитої профанації та підміни автентичного буття симульованим виникає потреба іншої реальності, вислизання за межі звичної структури дискурсу, ‒ простору свободи, де людині відкрите справжнє пізнання і де вона є творцем-деміургом власного досвіду буття. Зрештою, за будь-яких обставин життя несе в собі можливості свободи: істинами вищого порядку залишаються любов, свобода, творчість, мистецтво, краса, природа ‒ одвічні цінності й носії людяності, гуманізму і вияв протесту проти відчуженої реальності, просякнутої тотальністю відмови від справжнього повноцінного існування...
Отже, світ любові як можливість Іншого виміру... Втім, йдеться не про той імператив стосунків, побудованих на абсолютизації комфорту та зручності, що гарантує застиглий ілюзорний спокій, стабільність і безпеку: "світ без ризику й еросу" (Хакім-Бей), який, звузившись до буденного, втратив підривну дію заперечення, дух романтизації й естетизації ‒ ту трансцендуючу силу, яка відкриває диво справжнього пізнання, а ‒ про чистий і вільний порив життя ‒ Ерос, повернений у сферу сакрального, у царство духу і розквітлий від вивільнених чуттєвості, пристрасті й бажання.
Наша культура, а надто від епохи індустріалізації та капіталізму, є культурою дееротизованого бажання, витісненого з духовної площини і жевріючого на примітивному рівні ‒на рівні банальної сексуальності отовареного тіла ‒мертвої структури й відтак мертвого екзистенційного досвіду. Здееротизована і прагматична свідомість сучасної людини, позбавлена культури чуттєвості й справжнього сенсу насолоди, які звільняють цілий потік життєдайної енергії, що дарує наповненість буття й розширює можливості справжнього щастя, ‒викривила поняття еротичного і саму природу еросу, звівши чуттєву сферу до фізіології та власницьких матеріалізованих бажань, замкнених довкола побуту і комфорту як найбільшого блага. Між тим чистий Ерос завжди і у всі часи розквітав у царині Мистецтва і Краси ‒ середовищі богеми, естетів, митців, вільна свідомість яких прагне лише істини еротичного як єдиної найвищої форми пізнання. І якщо для жінки сфера почуття й любовних переживань є більш властивою через емоційну складову, яка є невід’ємним елементом жіночої природи, а Ерос знаходить вияв у материнстві, реалізуючись у любові до дитини, то чоловічий світ ‒ соціалізований, раціональний і спотворений культом товарних стосунків, реклами й порноіндустрії, ‒приречений на вкрай збіднілу форму голої сексуальності, енергія якої дає примарну насолоду, що пригнічує замість дарувати звільнення. І цілком імовірно, що в найближчому кібернетичному майбутньому міжстатеві стосунки набудуть ще більш нелюдської та відчуженої форми, де роботизація як спосіб сексуальної взаємодії стане ознакою нової реальності.
Однак у будь-якому встановленому порядку завжди існуватиме опозиція, вибухова сила якої проривається крізь логіку відчуження й відроджує "втрачений вимір" ‒ оргіїстичний досвід світу, дух чуттєвої свободи, еротизацію свідомості та тіла. "Ідеальне те суспільство, де всі закохані один в одного"... Концептуальна ідея епохи романтизму, на якій ґрунтується й еротична утопія Маркузе: реальність, заснована на лібідозних, при цьому не обов’язково сексуальних зв’язках, ‒ тут важливий сам дух, сама ідея і та особлива аура романтизованих людських стосунків, що розширює можливості пізнання, межі екстатичної свідомості, утверджує абсолютизацію свободи, творчості й насолоди: автентичність людського існування. І тіло, очищуючись, звільняє ув’язнений у ньому потік енергії інстинктів життя, оживлюючи первісну поліморфну структуру сексуальності: відбувається еротизація людини в цілому. Ці ідеї найбільше втілились в утопії хіпі 60‒70-х, ‒ вияв Еросу в естетиці пацифістського бунту, який, однак, мав революційну дію, породивши цілі покоління людей свободи.
Еротизуючись, життя стає відкритим і до іншого естетичного вияву свободи ‒розвитку творчої уяви, здатності до фантазування, яку ще З.Фройд нерозривно пов’язував із сексуальністю в контексті сублімованого лібідо. "Творча уява... залишається нашою реальністю ‒тим, що ми повинні дослідити, навіть у марній надії на порятунок" (Хакім-Бей). Дійсність вибухає життєдайною енергією творіння ‒тією рушійною силою, яка виривається з контексту обмеженого дискурсу, утверджуючи містерію буття, розквітлого у своїй наповненості, що є втіленням і бергсонівського ідеалу життя як безперервної творчості: безкінечне творіння самого себе "на шляху, що веде до життя духу" (А.Бергсон). Людина ‒зусиллям волі, духу, уяви й живого вільного інтелекту у своєму органічному поєднанні ‒здатна породити той вільний акт творчості, який радикалізується до найвищого рівня творчої свободи ‒рівня чистого мистецтва. Мистецтва, яке можливе виключно як контркультура, як художнє відчуження й відмова, як інший порядок, мистецтва, що промовляє мовою Мрії, мовою Еросу і є "притулком голосу протесту" (Г.Маркузе), водночас даючи надію на відродження. За теперішніх реалій це ‒той радикальний рух, що спрямований на заперечення тотальності постмодерного розважального дискурсу ‒імітованого світу, просякнутого культом комерційних відносин і конформізмом, що втратив мистецький дух: бо замість звеличення Людини слугує інтересам системи, створюючи підміну цінностей, а отже ‒ є антигуманним і злочинним.
Неминучість краху старого постіндустріального світу і привидів системи, спрямованих на стримування прогресу, і натомість повна технічна перебудова і постання радикально оновленого й очищеного кібернетичного суспільства ‒суспільства суперінтелекту та свободи інформації ‒ є лише питанням часу. Інформаційна революція і прогрес технологій, які в кібернетичному просторі з інструменту влади перетворюються на інструмент звільнення, є тим поштовхом, тією головною передумовою свободи, яка відкриває нові перспективи реальності, сприяючи розквіту матеріальної та інтелектуальної культури, появі якісно нових людських потреб, оновленню всіх сфер життя: штучний інтелект стає необхідністю. Це відображає основну маркузівську ідею (нереалізовану свого часу видатним кібернетиком Глушковим через тиск радянської влади, його вбивство і терор щодо всього кібернетичного середовища) ‒ ідею автоматизації, що є одним із кроків до повної кібернетизації: скорочення відчуженої праці, що звільнює маргінальний час, який заповнює усі структури життя вітальною енергією, перетворюючи працю на гру людських здібностей і вільне творче експериментування.
Як показує історія, усі проекти соціальних змін навіть найбільш прогресивних утопістів у їх намаганні створити ідеально організоване суспільство раціональним шляхом зазнають невдачі, оскільки завжди містять елемент репресії (певно, реакцією на ці обставини є поява антиутопії), ‒як це сталося з реформаторськими ідеями соціального утопіста Фур’є і цілою низкою його послідовників (які, до речі, самі зазнали репресій із боку системи, що не допускає інноваційних технологій із покращення життя); як і провідна теза Маркузе про можливість нерепресивної цивілізації, що видається дещо спекулятивною і антиісторичною. Єдино можливою формою утопії є індивідуальна утопія. Естетика прориву, вислизання, заперечення, випадіння за межі, позасистемність; втілення ідеї тимчасових автономних зон Хакім-Бея, ‒ того простору свободи, де людина має можливість реалізувати свій потенціал.
"Злочинна дія може бути детериторизуючою щодо існуючого режиму знаків" (Ж.Дельоз, Ф.Гваттарі). Яскравим прикладом трагедії "знищеної утопії" та непередбачуваності її наслідків є той крайній революційний радикалізм, що втілився в діяльності РАФ у 60‒80-ті: мирні демонстранти, зрощені на ідеалах покоління хіпі, прихильники ідей "франкфуртців", інтелектуальний авангард Німеччини, ‒які під тиском злочинного імперіалізму системи змушені були взятися за зброю в боротьбі за виживання. В Україні самобутнім феноменом національного характеру став автентичний рух, що духом волюнтаризму, радикальністю у відстоюванні основних цінностей ‒людської гідності, свободи й рівності ‒руйнує тотальність будь-якого пригнічення і несвободи: українське козацтво, унікальне породження культури вільного кочового Дикого поля... Неможливо не згадати і зруйновану утопію в Україні 60‒70-х: злочини та репресії влади не лише проти провідних науковців, а й проти митців, зокрема йдеться про поетів "тихої лірики" (В.Підпалого, В.Діденка, В.Яринича та ін.), творців Утопії гуманізму ‒ тієї національної концепції літератури, культури і мистецтва, що, заснована на ідеалах питомо української традиції, поєднаної з високою рафінованою культурою й інтелектуалізмом, постала як опозиція до пропагованого на той час комуністичного псевдомистецтва і була символом повернення до національних джерел на тлі кризи духовності в урбанізованому індустріальному світі. Це і "вкрадена утопія" музичного "груву" ‒ українських хіпі, послідовників ідей "тихої лірики" ‒ ідеального чуттєвого світу краси, мистецтва і любові в тодішній соцреалістичній дійсності, утопія, що закінчилася убивством ідейного лідера ‒ В.Івасюка та цілої низки інших митців.
Зрештою, сучасна людина завжди має альтернативний вибір: бути митцем життя ‒ величної подорожі до вершин духу, перебувати поза контекстом існуючої прагматики, а отже, бути Людиною, чи відмовитись від дива справжнього буття і йти шляхом системного конформізму, розділивши загальну істерію. ...І віриться, що на обрії майбутнього спалахне сяйво Нової Людини ‒з вільною свідомістю, вільним розумом, вільним тілом, вільним духом ‒людини, відкритої надможливому свободи... Такою є моя мрія. Моя утопія.
ID:
948987
ТИП: Інше
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 28.05.2022 16:57:09
© дата внесення змiн: 30.05.2022 13:04:26
автор: Пра Дивляна
Вкажіть причину вашої скарги
|
