Він палив за собою мости…
Так хотів, та не міг збагнути,
Чом прокляттям його стала ти,
Та, котру неможливо забути.
Він тікав за тридев‘ять земель,
Все заплутував нитки-дороги,
А в думках був з тобою лишень
Й знов вертався, забувши тривоги.
Що ж не так, зрозуміти бажав,
Розбивав свого лоба до крові,
Не жалівся, терпів, він вважав,
Що тернистим є шлях до любові.
Сам тягар цей збирався нести,
Наодинці зализував рани,
Не підозрював навіть, що ти
Вже не крила, а серця кайдани.
Днями в мріях витав серед хмар,
Помираючи з ночі до рання…
Він не знав ще, що це тягар
Нерозділеного кохання.