хвиль непрохана дрож і капіжні подкасти,
під туманом немовби під кайфом трава,
то заблуканий ліс у тобі розблукався,
то вода витікає з твого рукава
вона знає піски й гіркоту молочаю,
берег що не цурався медуз наготи,
і курортні романи мартинів-не-чайок,
і до першого скрипу двостулкову тиш
ця вода не вода — ця вода твоя повня —
сяйвина на яку так сповзається дрож —
перебути на шкірі оте що невловне,
перетишитись ним, перебавити кров
по туману чи пальцем чи равликом пишеш
чи собі чи комусь — вже і не розібра`…
ти задихай цей слід — так тихіше, так тихше,
так поріг больовий заростає трава
19.02.25