До тебе хочу знову підійти,
Дурним питанням зачепити
Аби лише почути голос твій,
Заглянути у твої очі.
І ти здивовано подивишся на мене,
Зніяковіло усміхнешся
А я стоятиму щасливий,
Милуючись красою тих очей.
І пройде мить і друга
І знову треба щось сказати
Та слів не можу підібрати
Бо всі слова лише про твої очі,
Про їхній блиск і жвавість
Про душу, що ховається за ними
Її тепло і всеосяжність
Та невичерпну радість.
Та як мені про це сказати
В обідній час, серед людей і метушні
Коли спішиш кудись, біжиш далеко
І думаєш мабуть про інше ти.
Але чи може бути так
Щоб ти була думками в метушні
А очі так світились як тепер?
Не хочу вірити я в це.
Стою, вагаюся, не знаю
До тебе ближче підступаю
Вже чую запах твій і подих
Та все ж мовчу, мовчу, мовчу
Мовчу бо пам’ятаю наш останні вечір
І потім пам’ятаю як не спав
Тобі писав послання-месседж
Латинкою виводив я признання
Всю душу вклав у ті рядки...
І твою відповідь я ще не стер,
Завжди про неї пам’ятаю
Хоча ніяк не можу зрозуміти.
Чому мені сказала ні?
Невже брехали твої очі
Невже це не любов горіла в них
Невже лише насмішка? Жарт?
Вже рік пройшов від того часу
І раптом ось сьогодні, знову
Ці очі бачу, як тоді горять
Сміються, виграють і манять.
А я, як дикий звір із лісу
Що раз попікся вже вогнем
Боюся втратити нагоду тебе побачити іще
Та пам’ятаючи твою відмову...
Твій протест-наказ різкий, холодний
Твій гострий відсіч... Я дурний!...
Не можу зрозуміти, поможіть
Хто-небудь поясніть ви звірю
Чому вона водночас каже так і ні,
Але не треба, не кажіть мені
Колись і сам я зрозумію дії ті
Дарма що хочу знати вже.
Такого в світі не буває
Що хоче хтось й одразу має
На все свій час прийти повинен
Не змінить розкладу ніхто ніколи.
А очі палять, палять, палять,
А я боюсь, боюсь, боюся
Але стривайте не спішіть
Кого боюся чи чого?
Невже боюся я почути ще раз ні?
Так, боюсь цього боюся над усе
І що робити, як чинити
Чи можу я хоч щось змінити?
А може так, а може ні?
А може все разом, накупу
Тут так – там ні,
Але ж признайтеся ви – очі.
Признайтеся мені чому ви кличете
Тоді як решта тіла каже ні?
Невже також чогось ви боїтесь?
Невже і мої очі не такі?
Не те говорять, що болить?
Чому не можемо порозумітись?
Хоч вірю я що з табору одного ми,
Не вороги ми з вами очі!
Не вороги, а бій ведемо вже давно
І втрат зазнали вже чимало
Пролито вдосталь крові-сліз
А миром і не пахне.
Ну добре, досить, все – останній бій
Резерви всі кидаю я в атаку
Без розвідки і без артпідготовки
Надіюся лише на дух солдатів.
Ні, ні не можна так,
На смерть невинні душі посилати
Ще треба почекати – граємо від оборони,
А може в наступ? Вирізати всіх?
О, це вже занадто, тут треба делікатно
Тут берегти набої треба
Бій буде затяжний, запеклий
Потрібна розвідка – привести „язика”.
А очі палять, блимають і дражнять
Ну що ж це як не натяк, як не заклик:
„Вперед! В атаку! Ворота вже давно відкриті!”
А може це лиш хитра пастка?
О! Дівчино кохана, що маю я тобі сказати?
У тебе мушу запитати чи пам’ятаєш
Ти цю останню ніч, чи знаєш
Що ти ще є моя кохана?
Але як жалюгідно буде це звучати
Я ж мушу бути чоловіком-звіром
Не можу білий прапор я підняти
Я мушу бій тримати до кінця.
Я раз уже зазнав поразки
Гоїлись довго рани і пекли
А тут нових зазнати втрат
Я вже не хочу.
Хоча таки насправді хочу і давно готовий
Лиш цього разу бий на смерть
Інакше вже не можна,
Про нічию не може йти і мови.
Прощай! Забудь про мене,
Або до віку пам’ятай
Не скажу ніжних слів я перший
Бо досить вже тобі казав.
Залишу все на твій я розсуд
Вирішуй ти без примусу і тиску
Довірюся очей твоїх я блиску
А ти прислухайся до них...
