Я заходжу в свій дім і знімаю промокше до ниточки пальто,проходжу в кімнату та сідаю на своє ліжко.Споглядаючи у вікно,я чую калатання годинника,який побиває третю...А на дворі,тим часом,не припиняє плакати небо.Чи то від щастя,чи від горя.Я бачу як падають каплі дощу і відчуваю,як по щоках моїх помаленько зповзають сольоні сльози,в ту мить я усвідомлюю,що вже ніколи його не поверну.Лише пустота тепер охоплює мою душу та згодом я те й роблю,що спричиняю людям зло..
Тепер тільки смуток!Я заставляю людей,що мене оточують,наповняти свої думки байдужістю і я не слухаю інших,я живу в закритому,чорному куточку,відстороненому від всього світу.Десь в глибині душі, я хочу повернутись,щоб почати з нуля.Я живу з цим тягарем,нерозуміючи що це.Невже я більше ніколи не повернусь в цей світ?Мабуть так,я замкнулась в собі і вже не бажаю відкривати своє серце.А для чого,якщо людина,яку ти кохаєш,спричиняє тобі біль?
Я не хочу повертатись,я боюсь!!!Боюсь,що ще раз попадусь у цей капкан.
Краще позбутись всіх відчуттів,назавжди!Краще нехай болить в останнє і я вже ніколи не відчую життя...Так буде краще.
