Вже в сотий раз! Цей жах… Ці сни –
Удавка стягнена на горлі.
Німі уста, оглухлі вуха
І вії зв`язані в узли.
Я можу тільки відчувати,
Якимсь невидимим чуттям,
І чую крик, благання жити
І смак металу свіжих ран
Я бачу цілу копну пір’я,
Що наче крилами була.
Заляпана чорнилом мрія
І пам'ять кольору вина.
В печері вогкій і солоній
Я бачу дивний силует
І хочу піднести долоню.
Та ноги не несуть вперед!
Я прокидаюсь… та той голос
Звучить луною звідусіль.
І знову той стражденний образ
Мені на рани сипле сіль...
Я обшукала цілий всесвіт,
Та так нікого й не знайшла,
А стогін того в шрамах серця
Я чула де б я не була!
Не стало сил… Стою на скелі
Де був лиш Прометей і я.
Не стало сил… Пірнаю в небо!
А там і межам меж нема
Я виринаю… вітер в груди!
Та й океан мене несе
Шукала під водою – всюди!
І ледь не втратила себе
Та раптом громом стала тиша…
Пробила. Щезла. Не знайшла!
Лиш бачу - долю свою крише,
На мене очі підніма…
А очі… рідні ті й знайомі -
І погляд, колір, мрії,біль.
Та сили в них іще доволі
Хоч сльози винесли на міль
А очі… то мої неначе…
Мої! І шрами, руки… Я!
І грати ті в собі я бачу
То бутафорія життя
Мене лишилось якось мало,
Розпорошилась вітром враз!
В мені застрягло страху жало
І коле в щастя - раз по раз
Сон – суїцид. Кінець наркозу!
І рани все сильніш печуть
Ще хміль не зник, ламаю прозу
І розгрібаю каламуть!
Збиру я пір`ячко до купи
Спалю! Нехай росте нове
І полечу… провітрю груди
Ніхто не втримає мене...
… З відкритими очима жить…
…З відкритою душею спати…
….Не відкладати в шафу мить…
… І те що рветься не латати…
