|
Я згадую про неї взимку. Коли холодно. Зовні і всередині. Коли хочеться виїхати. Абикуди. У теплі краї.
І ось і нині сипле сніг. Повільний. Дерева в паморозі. Дроти ось-ось обірвуться. Від тяжкості і краси снігу.
СD-плейєр крутить мені Largo from Concerto Баха.
І десь далеко, там же, в пам'яті: композиція Гліба Мая на слова Євтушенка. І мелодія схожа.
Ах, думаю я, написати б хоч раз таке Largo. І померти.
Ні!
Побачити б її ще. Хоч би раз.
І навіть не обіймати. А, просто, узяти в руки. Її долоні, плечі, її.
Яка вона тепер?
Від неї мене розділяє двадцять років і океан.
— Чому ти мене не цілуєш? – запитала вона тоді.
— Боюся. – відповів я.
І падав сніг. І за вікнами нічного тролейбуса іскри, що сипляться. І вже не було ні світла, ні тьми. .
— Чому ж ти цілуєш інших?
— Я не боюся їх зламати. Вони вже зламані.
— Дивно ти це. І безглуздо.
Пам'ять.
Я ненавидів суботи і неділі. У ці дні я не бачив її.
Її очей. Сірих і яскравих.
Її рук. Тонких і ніжних.
Її всю. Струнку і живу.
— Я зроблю татуйовання на плечі, – говорив я другу Вітьку – її.
— Дурень.
— Щоб завжди була зі мною. І в труну щоб.
— Дурень.
— Ти цього не розумієш.
А як вона танцювала!
Ні, не на дискотеках і «Нових роках».
Я жодного разу не танцював з нею.
Тепер уже випав сніг. Щільно. На все моє життя, що залишилося. І снігом сивини обсипана моя голова. Моє волосся. Мої вуса.
У дзеркалі я схожий на Буніна. У житті – на попа-розстригу.
І все збулося, і не збулося.
У мене будинок, сім'я, своя справа. визнання. І заслужена заздрість.
Але немає її.
— А навіщо я тобі? – питала вона. І на її вії падали сніжинки. Ми йшли дальніми вулицями Салтовки – Так, навіщо? Чому в'яжеш мене до себе? Ти ж бачиш, що я вже не можу без тебе.
Я мовчав.
А сніг падав і падав.
Їй хотілося ударити мене з розмаху. Але вона посміхнулася ямками на щоках. Рожевих від холоду і гніву. Потягнулася навшпиньки. І, поцілувавши мене, сховалася в під'їзді.
Від низу до верху дивився я. Вона піднімалася бігом. Другий, третій поверх. Рукою поцілунок. Крізь скло. У темноту.
Я дивився на неї знизу-вгору. Завжди.
Ось міжнародний конкурс в ДК «ХЕМЗ». Вона. Вся в блискітках і клаптях. Голі ноги, сідниці. Те, чого я не бачив ніколи зблизу. Я сиджу в 13-му ряду. Повний зал.
А той, хто танцює з нею, з 12-м номером на спині чорного фрака, кладе руку на її стегно.
І звучить пасадобль.
— Навчи мене пасадоблю, – говорив я потім.
— Пасадоблю? – вона піднімала брови, – та ти що? Це найскладніший танець. Куди тобі. Ти он і просто мене поцілувати не можеш. А тут – пасадобль. Йди, геть, танцюй «ковзанярів».
І я танцював «ковзанярів». Смішно і незграбно. З найтовщою напарницею. І «Піф», так звали вчителя, покрикував на мене: «Вільніше ногу, здоровило, плечі, плечі тримай. І спілкування, спілкування усмішкою. От такої!»
Тепер я вмію танцювати пасадобль. Я танцював його з Бланкою Лі. У мадридському “El Calentito”. Потім Бланка танцювала одна. На стійці бару.
— Muy bien! – говорила вона, переповнена енергією. Очі – два вуглика, що горять. Голе ліве плече з вирізу навскоси червоного плаття. І зал кричав: „Гутьеррес, ankor, pleas! Bailaora!”
А я думав про ту, котра тоді не побажала мене навчити пасадоблю.
— Чому ти такий? – запитала вона, не договоривши.
— Поганий? – поспішав розсмішити її я.
— Незрозумілий.
— Ось дурощі.
— Ні. Це так. Незрозумілий. Незрозумілий. – І вона, відвернувшись, раптом розридалася.
Я кинувся її втішати. Гладив її по волоссю, по плечах, тискав її руки біля плечей, ліктів, зап'ястків.
— Я виїжджаю – сказала вона.
Я притиснув її до себе.
— Це ні до чого, – вже спокійним голосом.
— Виїжджай. Так буде краще.
— Ти, ти, – вона знову відвернулася і знову сльози. На мої руки.
Падає сніг. Мені хочеться думати про неї. Але дзвонить телефон. Приходить мій компаньйон і ми говоримо про будівництво нового бару для байкерів. В стилі «Дежавю».
А перед внутрішнім поглядом вона. Софіти, блискітки, квіти. І цей партнер з щасливою дванадцяткою на чорній спині фрака.
…Шкода, думаю я, вона ніколи не посидить в моєму ресторані. І я не танцюватиму з нею пасадобль. Під звуки власного оркестру.
І звучить Largo Баха.
«Ні, мені вже не танцювати. — зізнаюся я собі. — Ні з нею. Ні з ким іншим. Я старію».
— Чоловік, – говорю я черговій жінці, що хоче запросити мене, – танцюючий після сорока років – жалюгідне видовище.
Жінка збентежено усміхається:
— Ні, – говорить у відповідь, – не правда. Я бачила, як ви танцюєте.
— Ну, це було давно.
— Ні, минулого тижня.
— Ну, значить я був п'яний.
— Не дуже. Ви танцювали з дружиною.
— Хіба?
— Так, це було так красиво.
Це було так красиво, коли вона прогиналася, відкинувши все своє вертке тіло назад. І раптом – різка, жива доріжка кроків і знову – прогинання. І ця, адськи-болюча для мене, і райські-солодка для публіки усмішка спілкування з партнером, у якого 12-й номер на спині. В спину якого мені хотілося всадити ножа.
— Ну ж бо! – упрохує жінка, протягуючи мені оголену до плеча руку. – Ходімте, мені так ніяково вас чекати. Всі дивляться.
— Пробачте, я не танцюю вже.
— Ну, будь ласка!
— Хочте вина?
— Хочу. – Її щоки горять. В її очах відчай і бажання вдарити мене з розмаху. Але вона опускається поряд зі мною. В м'які, пружні, жовті крісла «Дежавю».
— Випийте Кьянті, – говорю я, наповнюючи принесений келих.
Вино, криваве, сочилося немов з моїх вен.
— Ми купимо шампанське, – казав я їй тоді, – і будемо його пити.
— Мені не можна.
— Чому?
— У мене репетиція в 17-00.
— Дурня. Трохи можна.
Ми пили з вкраденого в пивній щербатого келиха. В під'їзді єврейського будиночка на Пушкінській. На нас дивився сірий кіт з підвіконня. І похрускували дошки старих сходів під її ногами. Я милувався нею.
Наступного дня вона не прийшла.
— Я впала, – призналася вона, лежачи в ліжку. – Це так безглуздо і соромно.
— Я винуватий, пробач!
— Що вже тепер. Поїдуть без мене. – Вона відвернулася до стіни. І плечі її здригалися. – Я так готувалася.
— Дурна, ти сильна, справишся.
І вона поїхала. І перемогла, із своїм дванадцятим.
Так почалася її кар'єра.
Кар'єра танцівниці.
І так закотилася моя зірка надії. Надії на те, що одного разу вона стане моєю. І не тільки наколкою на моєму плечі.
Нині сніг.
Я набираю номер її телефону.
Номер двадцятирічної давності.
— This number is not valid.
І гудки зумера.
Andante Largetto замість пасадобля.
ID:
312254
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 08.02.2012 11:20:00
© дата внесення змiн: 08.02.2012 11:22:29
автор: zeitglas
Вкажіть причину вашої скарги
|
