Сьогодні люди голови схиліть!
Сьогодні небо плач, наче востаннє!
Секунди біг навічно зупиніть,
Не допустіть жорстокого прощання….
Ні, я не хочу бачити цей сон,
Але реальність вдвічі жахливіша.
Упав, розбився щастя мій флакон,
Сьогодні серце стало зовсім іншим.
Я бачила, я чула – і сльоза
Бриніла, вже не в силах зупинитись.
В його очах сіріли небеса,
Щоб в спогадах назавжди залишитись…..
Співає соловейко у гаю,
Легенько сонце промінь опустило
На теплу, щиру посмішку твою
Затерті спогади турботливо зігріло.
Ще зберігає розум дотик рук,
Любов батьків, всю ніжність і тривогу.
Не віщував світанок нам розлук,
Здавалась безкінечною дорога….
Тебе нема…. Не може цього бути!
Це все неправда, вигадка, обман!
Навіщо це сказали мені, люди?!
За ким ридаєш, посивіла мамо?!
Лише поглянь: він поруч, зовсім близько.
Заплющив очі, бо ще міцно спить.
Чом голова так похилилась низько?
Де серця стук? О, ні! Жахлива мить!
Ти все забрала, зовсім не лишилось
У мене сил і світ навколо зник.
Але ж лише учора мені снилось,
Що ми всі разом. Назавжди! Навік!
Ні, не кладіть його у домовину!
Мені повірте: є у нього пульс!
Чому втішаєте? Говорите: «Дитино,
Не край серденько. Твій помер татусь».
А я не вірю, чуєте, не вірю!
Він буде жити, доки я жива!
І завжди будуть квіти на могилі….
Живі й прекрасні. Квіти і трава.
І я тебе ніколи не забуду,
За тебе я щодень, щоніч молюсь.
Я буду сильною і пам’ятати буду
Тебе завжди, рідненький мій татусь….
