Соня була збентежена тим, що вона почула. Навіть Рей замітив це.
- Що з вами? – спитав він.
- Ні, ні, нічого, - поспішала його заспокоїти. Вона встала з валуна.
- Ви так виглядаєте, ніби щойно побачили привита.
- Може, так воно і є, - відповіла вона швидше, ніж хотіла.
Соня розсердилась на себе за ці думки, і, що вона викинула свою злобу на Рея. Їй стало стидно, і вона повернулась до нього спиною, щоб сказати:
- Пробачте мені, Рей. Я просто згадала про свого вітчима.
“І, Боже, - подумала вона, - до чого ж Пол Ленгдон подібний на Макса”.
Це була правда. Вони подібні одне н одного. Макс був красивим і загадковим і холодним. Сьюзан, і мама Соні любили його. Соня невільно не хотіла думати про це, тому що підсвідомо завжди знала: що і ще одна, тчуть менша частина Макса, в якій сконцентрувалась всі його найкращі сторони, вся його любов. Та частина людина, яка була найбільше… Макс відкривався з цієї сторони тільки тим, в чиїй любові був повністю впевнений, а Соня ніколи до цього вузького кола не відносилась.
Пол Ленгдон був таким ж . І тому, що вона побачила в ньому цю другу сторону, Соня покохала його.
Така любов не потребувала романтичних ілюзій. Соні не потрібно було уявляти в своїх мріях Пола принцом із казки. Його можна було прийняти тільки таким, який він є насправді.
І все ж Соня не могла позбутись думки, що вона не знає, ЯКИЙ він є. “Якщо Сьюзан вбили…”, - вона прогнала геть думку.
- Я думаю, - вголос сказала вона, - нам час іти назад.
Рей не замітив награності в її тоні або просто не подав виду.
На зворотному шляху він увесь час говорив про острів.
Коли вони вилізли на вузьку стежинку над обривом, Юля знову пішла між ними. Рей заговорив:
- Ви їдете верхом?
- Так, а чому ви питаєте?
- Раз ви вирішили, що вас тяжко налякати, можу запропонувати одне з наших авантюрних розваг на острові, - Рей говорив, дивлячись на Соню через плече, і постійно посміхався. – Ви колись були на полюванні на дикого звіра?
- Ні, - сказала Соня. Потім подумавши, розсміялась і сказала: - Але я відчуваю, що мені це дуже сподобається.
- Тоді ми скоро на охоту…, - Рей був приємно здивований. – Ленгдони майстри в цьому виді спорту.
- Я теж Ленгдон, - вмішалась в розмову Юля. – Можна я з вами поїду?
Соня хотіла вже казати “ні”, але Рей відповів швидше:
- Звичайно, маленька. Тобі вже час робити свої рицарські подвиги.
- Батьку це може не сподобатись, - сказала Соня, стараючись пом’якшити розчарування від заборони, яка, на її думку, повинна була бути з боку Пола.
- Батько дуже її береже. А в результаті виростить не Юля Ленгдон, а безпорадне дівчисько.
Соня стала заперечувати, але потім подивилась на речі з другої сторони. В чомусь Рей таки був правий. Від чого би не захищали Юлю, чим би не було то, від чого її оберігали, берегли дуже сильно. Дитині не буде ніякого толку від подібної “безпеки”, коли її закривають на засов, та і просто не дають відчути природну небезпеку дитячих ігор.
- Ну що ж, побачимо, - і це все, що вона сказала в голос.
Коли вони підходили до дому, Юля, для якої відпала необхідність іти між дорослими, заставила їх бігти на перегонки. Сміючись, Рей і Соня кинулись за нею, стараючись бігти не дуже швидко, щоб Юля увесь час була попереду. Вони вбігли у внутрішній двір з криками і сміхом. Задихаючись, Соня присіла на траву біля фонтану. Вона закинула голову, відкинула волосся з обличчя і в цей момент зустрілась з очима Пола Ленгдона, який спостерігав за ними з вікна.
Соня не могла вирішити, сподобалось йому їх шумна радість чи ні, не суворий погляд Пола тільки придав їй радості. Сміючись і закривши руками обличчя, вона слідом за Юлею зайшла в дім.
Тільки вечором за обідом Пол висказав свою думку по-поводу прогулянки.
- Ви дуже життєрадісна людина, міс Берк, - сказав він.
- Так, - відповіла Соня, чикаючи що він добавить ще щось, але Пол запропонував її лише вина
Через декілька днів Соня звернулась до Пола з маленьким проханням.
- Я все думаю, - почала вона, - можна, ми з Юлькою будемо проводити частину часу на внутрішньому дворику…
Маса сумніву і злості стала розповзатись по обличчі Пола, і тому Соня добавила:
- Там безпечно, і Марія буде завжди нас бачити із вікна.
Ленгдон дуже довго обдумував її слова. Настільки довго, що Соня успіла приготуватись до боротьби, але Пол погодився.
- При умові, що вас увесь час буде видно із вікна кухні, - дуже серйозно сказав він.
- Обіцяємо, - сказала Соня. – Вона посміхнулась, опустивши очі. Коли Соня знову подивилась на Пола, то замітила, що він продовжує детально вивчати її. Вона часто замічала це, ніби в неї було щось дивне, що тривожило Пола і що він ніяк не міг розгадати.
- Ви дуже подобаєтесь моїй донечці, - сказав Пол.
- Дякую, мені теж дуже подобається Юля. Вона – прекрасна дівчинка і дуже мила.
Його обличчя змінилось. На коротку мить освітилось масою душевної болі.
Пол прикрив очі рукою, і Соня подумала, що так повинен висти себе чоловік, намагаючись відігнати від себе якесь страшне, болюче видіння. Нарешті він здихнув, забрав руки від обличчя і перевів свій погляд на тарілку. До кінця обіду, він не промовив жодного слова.
Соня знала, що після того, як Марія вкладала Юлю спатки, двері закривали на засув. І кожну ніч Пол тайком прокладався до кімнати Юлі, щоб провести з нею ніч у спальному мішку.
Вона узнавала скрип ключа в замку, коли Пол закривав кімнату із середини. Але для чого вони закривались в кімнаті вночі, було для неї таємницею. Якщо Пол приходив, щоб охороняти свою дочку, то від кого? І чому засов був знадвору, а не з середини, і дівчинка була в’язнем у власній кімнаті.
Соня і Юля прив’язались один до одного, і серце Соні обливалось кров’ю, від того, як поведінка Пола впливала на поведінку дівчинки.
Одного разу вони сіли у внутрішній двір, який був наповнений сонячним світлом. Юля взяла із собою книжку-розмальовку і кольорові олівці.
- Яку розфарбовувати? – спитала вона, переглядаючи ще не розфарбовуванні сторінки.
- Як це яку? Яка тобі подобається.
- Мені подобається оця картинка з красивою дамою, - Юля тикнула пальцем на картинку.
Соня гарно посміхнулась і сказала:
- Вона похожа на принцесу із казки.
- Вона похожа на мою маму, - сказала Юля і пильно дивилась на картинку.
У Соні перехопило подих. Ніколи ще до цього Юля не говорила про маму.
Не дивлячись на то, що її дуже цікавила ця тема, вона не хотіла говорити нічого такого, що могло рознервувати дитину. І тепер, з її язика могло зірватись тисячу запитань, вона вирішила лишити їх поки що без відповіді.
- Ну і добре, - сказала вона, - попробуй її тепер розфарбувати.
Вона піднялась і стала ходити по дворику, щоб якось заспокоїтись.
Через ворота вона побачила Франца, який возився з мотором на човні. Із розмов за обідом вона взнала, що Марія і Франц служили в цьому домі з раннього дитинства. Їх привезли сюди Ленгдони, із помість, якими на той час вони володіли.
Рей навіть намікнув, що Ленгдони спасли Франца.
Було скоєно злочин, і його повинні були казнити, але хтось зірвав казнь і привезли сюди, в Америку… З тих пір він став рабом сімейству, а особливо Беатріс Ленгдон.
Соня хотіла поговорити з ним або з його жінкою про стару родину Ленгдонів і про страшні таємниці. Але вона рідко бачила Франца, і під час зустріч, він лише бурмотінням відповідав на її привіти.
Що до Марії, вона ніколи більше не повторяла свого попередження і взагалі залишалась холодною до Соні.
Більше в домі не було слуг, у яких можна було щось узнати. Була ще дівчинка, яка приїжджала із села один-два рази на тиждень, яка боялась своєї тіні. Її було звати Лєна. Якось Соня намагалась поговорити з нею, але вона злякалась і втекла.
Марія покликала їх на обід, і Соня послала її в кімнату, щоб вона привела себе в порядок, а сама почала збирати книжки, листочки і олівці. Коли вона підняла розмальовку, то заніміла від того, що намалювала Юля.
На разу не на рушивши контур, дівчинка розмалювала жінку на картинці криваво-червоним кольором. Зверху до низу.
Соня вирвала малюнок із книжки і, прийшовши на кухню, акуратно кинула папірець у піч, але і після цього червона фігурка переслідувала її.
Другий дивний випадок стався теж у спокійні дні, від чого тривога Соні зросла.
Вона вмудрилась порвати ланцюжок з медальйончиком, який увесь час носила у кишені. Соня акуратно завернула її в платок і поставила під шафою у своїй кімнаті. Вона думала, що попросить в найближчі дні поїхати в місто, щоб зробити ланцюжок. Соня думала, що медальйон спокійно полежить під шафою, якщо… В любому випадку, їй не залишалось нічого іншого, як викинути його в море. Але він мав для неї велике значення, спогади, і тому поставили його під шафу, і на деякий час забула про нього.
Пройшло три дні, перед тим як вона побачила, що медальйона нема. Вона випхала всі речі, але її ніде не було.
“Що тепер робити?” – питала вона себе. Вона не могла спитати про медальйон у Ленгдонів.
Якщо ж хтось взяв по незнанню, потрібно повернути її як можна швидше, перед тим як хтось замітить різницю в ініціалах.
Соня обдумала всі можливі варіанти. Медальйон могла знайти Юля. Або Марія, прибиравши, побачила поломану річ і просто віддала її в майстерню.
“Але у всякому випадку, - думала Соня, - вони повинні були сказати мені про річ.”
Їй було не пособі в той вечір. За обідом її кілька разів тягнуло заговорити про річ, але вона завжди мовчала.
- Як ви себе почуваєте? – спитала її Беатріс Ленгдон. – Ви ніби не в своїй тарілці.
- О, нічого особливого, - запевнила Соня. – Я дуже довго читала, і, мені здається, в мене від цього болить голова.
Відразу після обіду Соня вибачилась і пішла в свою кімнату, що станеться чудо, вона підійшла до шафи, присіла і, намагалась нащупати медальйон.
І чудо сталось. Медальйон справді лежав на тому місці, де і мав лежати. Подивившись не нього, Соня підійшла до вікна, яке виходило на море, відкрила його і кинула через нього медальйон так, щоб він упав не на каміння внизу, а прямо у воду.
ID:
345131
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.06.2012 09:32:04
© дата внесення змiн: 20.06.2012 09:32:25
автор: Adam van der Vollen
Вкажіть причину вашої скарги
|
![Adam van der Vollen: Moon far away[розділ 7] - ВІРШ](/img/logopart2_ua.gif){kind=small}
