Чим далі в лютий, тим більше шуму про 14 число. Звичайнісіньке собі 14. А я їду в переповненій маршрутці, і серце моє вискакує,не то наче я поспішаю, не то наче боюся, що крізь натовп не проберуся до виходу на потрібній зупинці. Є така фобія. З мого пакета доноситься прекрасний запах кориці. Поламані палички у руцях нової зробленої лялечки, яку зараз віддам новій власниці. За вікном автобуса розпускався світ, весняні флюїди, жменька яких була необережно висипана зарання в лютий, помітно заставляли людей поводитися надиво радісно.
Нарешті покинувши консервну банку на колесах двома зупинками раніше, попрямувала в назначене місце зустрічі. Виявилося я зовсім не запізнююся, і вільних 20 хвилин дозволили мені забігти у затишну кав'ярню на улюблене капучіно. Цей напій у мене на першомі місці вподобань,тиснеться біля ванільного чаю. Кав'ярня була майже пуста. Я зайняла перший, що трапив на очі столик. Потім коло себе помітила пару закоханих, які сиділи,сказала б, у досить вульгарній позі як на громадське місце. А весь час поки я пила ідеальної температури капучіно, вони голосно цмакали, цілуючись. Та закоханим і гадки не було, що я тут про них думаю, і що вони не виглядають як з офігенної сцени фільму. Сказати відверто, мене чомусь навіть знудило.. Цмак-цмок..
Вулиця. Улюблена. Задерши голову трохи вище сіро-буро-малинових вітрин, можна милуватися другим поверхом архітектурного багатства Луцьку, на щастя туди не добралися апендицитні добудови. Я люблю помічати тут усе. Може мільйонний раз прохожу , а щоразу бачу щось нове. А люди часто трапляються ті ж самі. Цілуючись, за руку, обнявшись, милуючись, фліртуючи.. Стільки пар наче навмисне проходять. Може в глибині душі зітхнувши повз них проходжу я. Мені не сумно, що я одна. Ні. Я навіть посміхаюсь. Ще б не посміхнутися, коли тайком зазирнути через очі в душі тих закоханих. Дурненькі, веселі і щирі.
БіляЦУМу, помітивши, що що перша прибула на домовлений час, ввійшла всередину. Прилавки магазинів заставлені різними сувенірчиками-подаруночками. Біля одного з таких прилавків мені різко згадалися шкільні роки, коли я ходила ще по незгорівшому старому універмазі і з шаленим стуканням здичавілдого серця вибирала валентинки. Яким щастям було купити велику за 5 гривень, і знати кому я її відправлю в красивому конверті, обов'язково підписавшись. Мені завжди були незрозумілі анонімні валентинки.
Увесь цей лютневий закоханий переполох ще більше наганяє тугу на самотніх . Навідміну від закоханих у їхні очі й заглядати не треба. Таких видно здалеку.
Так от, усім тим, хто ниє подрузі в трубку про безкінечні пошуки людини, яку обіцяє любити вічно, кажу - шукають шкарпетку зранку, воші в волоссі, шукають загублене, зникле. Любов не шукають! Вона скрізь. Вона не загубилася . А потрібна людина зустрінеться вам сама. Навіть завтра. Чом ні. Для цього не треба особливих дат і чисел.
