ми, може, й не всі геніальні,
але схиблені точно без винятку.
коли повітря замало для подиху,
ми починаємо дихати віршами
світлими і темними,
сильними і ніжними,
холодними й гарячими рядками.
нас огортають думки павутиною,
кидають на руки важезні кайдани,
неначе у нас забагато свободи...
простими словами ми не говоримо,
вірші наші -
кров із поранених душ
і щодня, як приречені,
себе і таких, як самі, лікуємо
рядками щирими,
що надто вже схожі на ключ.
вони відкривають кайдани
і враз - ми звільняємось,
неначе прорвались
крізь темряву до зірок.
віршами
дихаємо, живемо,
народжуємось і помираємо,
і ними ж пронизаний
наш перший і наш останній
крок.
02.04.2013р.
