1
Лава машин і людей.
Сонце безжально пече.
Знов мене серце веде
в затінок синіх очей.
Вулиць прокинувсь вулкан.
Вийшла, мабуть, з берегів
пекла огненна ріка,
мов невтамований гнів.
Спека із гирла пустель.
Мало повітря й води.
Темп-ера-тура росте.
Доле... кохана... зажди.
2
Намарні мрії, що ж ви скоїли?
Круг пальця серце обвели.
Як бути в світі збожеволілим?
як в світі бути не малим?
Та завантажена питаннями
душа кричить крізь гамір: дій!
Невже на цій землі останні ми
в киплячім кратері надій?
3
Бігти, шукати хотіти,
вірити в сили свої,
серцем молитись до квітів
серед уламків й руїн
вкотре розбитого храму.
Боже, душі поможи.
Спека схолола між нами.
Як же до цього я жив?!
Камінь наріжний кохання
знову відкинуть майстри...
Плаче надія остання:
серце своє одтвори.
