Розкажи йому про те, як я ще малим восьмирічним хлопчиком
прибігав у твій двір, і ти клала мені у долоню цукерку,
Мене любили мама, тато, ти, твій чоловік і уся моя вулиця,
бо я був найменший на ній, і крім того - ходив до церкви.
А потім, у свої чотирнадцять, коли мої брови вимагали погляд дівчат,
помер твій Остап...У молодих його двадцять чотири:
Зимова вода не шукала його з ополонок наче ядер гармат,
Але відступила уже після того - почалися весняні зливи.
І я не хотів спокусити тебе, і Боже мій, я знав лише поцілунки,
приходив до тебе щовечора, клав у долоню цукерку,
Цілував у чоло, наче сестру, малював на склі візерунки,
і йшов додому, і серце билось неоднозначно то глухо, то лунко...
І як між нами сталося це, хто зна, головне, що ти почала посміхатись,
Мама думала, що я як і всі, пропадаю по ночах дарма,
А я завжди був біля тебе, готував тобі чай, учив тебе цілуватись
І закохував в себе, допоки прийшла моя двадцять друга весна...
Я залишусь з тобою законним твоїм взірцем, прикладом, штампом у паспорті,
Бо ти уже вісім років без чоловіка,
Нехай все життя примхливою вільхою піддається мотивам гласності,
Я знаю: тепер ти любиш мене, старшого в почуттях, але молодшого віком...
ID:
438216
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 19.07.2013 08:47:19
© дата внесення змiн: 19.07.2013 08:47:19
автор: ДжоніПол
Вкажіть причину вашої скарги
|
