Міняє листя вже канву
І падають на землю груші.
І вітерець сухий траву
Ламає, в’ялить, б’є і сушить.
Вже доцвітають бур’яни,
А квітів — наче й не бувало,
По небу ген пливуть човни
Без цілі, так, куди попало.
Без цілі поброджу і я
По лузі вигорілім й полі.
Тут я не гостя, я — своя
І сонця наберуся й волі.
І довго буду пам’ятать,
Коли внесу в убогу нору,
Ставкових комишів, латать
І трав зів’ялених покору.
І довго буду берегти
Прощальні літні реверанси,
Щоб потім залюбки плести
Нові вірші, нові романси.
08.08.1998
