Здригалось, коливалося повітря,
Змахнути намагалося зі стін
Метелика в міцнім полоні світла
Пульсуючу, живу, тремтячу тінь.
До болю хвилювалось, аж занадто,
Неначе і саме живе було:
"Метелику! Метелику! Не варто!
Поглянь, довкола все вже розцвіло -
Духмяні квіти, клени і каштани...
І день все довший, ніч така мала."
"Я знаю. Та мене тоді не стане.
Достатньо буде поруху крила.
Я маю неодмінно зараз вмерти:
На првий шлях так інших наверну."
Сказати встиг, себе принісши в жертву,
Спокутуючи грішників вину.
Одна лиш мить - метелика не стало.
І вже в своїх невидимих руках
Повітря обережно колихало
Кінець буття - звичайний прах.