ПОЧАТОК НУДЬГИ...
Не радує світанок буйним цвітом,
Коли ти за бортом життя, нікому не потрібен.
Піднятися з постелі, вийти за привітом,
Його не чуєш і не бачиш ніби.
Себе вважаєш пустоцвітом в полі,
Посіяним навіщось, достеменно невідомо.
Не у в"язниці ти, але хоч і на волі,
Свобода ця здається жовтим домом.
Чому так сталось - вчора ще сміявся,
Та, мабуть забагато, зараз плач, коли умієш.
І ніби жить, як всі, по- людськи намагався,
Та за всіма хіба ти скрізь успієш?
Не вигадка це, правда, так буває,
Життя - то лід слизький, терня, і будяки колючі.
Людина добра поступово вимирає,
В нім зостаються жить лише повзучі...
ВИСНОВОК:
Невже це я? Спитав себе я,
Коли гарчу собакою на всіх.
Коли вступаю у конфлікт з сім"єю,
Та зневажаю рідних і близьких.
Невже це я, коли таким буваю,
Гнів застилає очі без підстав.
Бозхмарне небо світле в шмаття крає,
І розриває моє злісне "гав"!
Коли цей гнів проходить, відлітає,
Миттєво, як влетів, хижим круком.
То його місце сором посідає,
І лиже серце жорстким язиком.
За гнівом сором, туга, навіть відчай,
По нервах скаче диким табуном.
Душа тоді Творця на поміч кличе,
На зло одвіт єдиний є - Добром!
зима 2001р.
ID:
45073
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 05.11.2007 10:24:43
© дата внесення змiн: 05.11.2007 10:24:43
автор: Микола Шевченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
