Не любив я фізики ніколи,
вік без неї планував прожить,
що робити, як душа із школи
до ції науки не лежить?
Відлетіла юність, наче вітер,
школа вже забулася давно,
обходив я мало не півсвіту,
шістьдесят відстукав метроном.
Та з’явилось на одвічних гонах
щось таке - неначе каяття,
все частіше фізики закони
у моє втручаються життя.
Я до спорту із дитинства звичний
і не можу згодитись ніяк,
що раніше був, як знак окличний,
нині - швидше запитальний знак.
Де потужність і снага колишні?
Відкриття роблю таки сумне,
що земне тяжіння все сильніше
до дивану притяга мене.
Вже й газети сам не прочитаю,
що там в світі нині за дива?
Оптика надійно виручає,
зупинившись на межі плюс два.
Фізика тепер - як член родини
контролює мій наступний крок,
і буття людського кожна днина -
це її нескінчений урок.
Тож прошу пробачення відкрито -
не тримай таки на мене зла!
і якщо не зможеш полюбити,
то хоч щоби доброю була!
