Ох, Україно, нене, нене!
Як стало, що твої сини
Віддали долю, достеменно,
Свою у лапи Сатани?
Де ж десять заповідей Божих?
Де – Не убий? Де – Не кради?
Всю владу віддали заможним
І потім кажем: «Що ж вони?!»
Лежать простіше на канапі,
Про щастя мріяти у сні
В той час, як аспиди прокляті
Будують в нашій рідній хаті
Країну кривди і брехні.
Та кривда в душі наші лізе,
Щоб брат на брата повести
І словом гострим, як залізо,
Порвати єдності мости.
Бо поки б’є́мось між собою,
Їм красти легше й веселіш.
Ми кричимó: «Вперед! До бою!»,
А в них кишені все повніш.
Нас захопили «крисолови»,
Зрадливих чар сопілкарі:
Одні ведуть нас в Чорне море,
А інші топлять у Дніпрі.
Вони ведуть нас до «єднання»
Від протилежних берегів,
Йдемó під воду без вагання
Із гаслом «Знищим ворогів!»
Ми один óдного не чуєм:
Той, хто не з нами, той «фашист»;
Стіну між душами муруєм,
Слова втрачають наші зміст.
Яка мара нас всіх приспала,
Що чорно-білий став весь світ?
На місце правди кривда стала,
А замість честі – пустоцвіт.
Якщо лиш ворога шукаєш –
Знайдеш скоріш його в собі.
Яке зерно ти засіваєш,
Такі й одержиш врожаї.
Та Україна в нас єдина,
Що ж ми рвемо її навпіл?
В душі у кожного провина,
Ми ж бачим іншого в приціл.
В борні за долю України
Вже всі забули про мету;
Ми зупинились на мосту,
А за спинóю лиш руїни.
10.02.2014 (Майдан, намет НРУ)
