Напередодні першої війни
за другу незалежність України
не мали ми ніякої провини,
аби вмирали винні без вини.
Але така у грішного недоля,
що має заплатити у бою
за ту хиренну воленьку свою
життями козаків у Дикім полі.
Кому війна, кому – і мать родна.
Кому відкати, а кому – руїна.
Як допекла «єдыная страна»
і як пече єдина Україна.
Від весняно́ї Раші у Криму
й інвазії лютневого погрому
ми все ще повертаємось додому,
опалені й отруєні в диму.
І всім оцим завдячуємо «брату» –
ворожій інтервенції Кремля,
і мусимо у жертву віддавати
найкраще, що народжує земля.
В імлі армагедонської блокади
рябіє Дике поле блокпостів.
Між мовами – найвищі барикади.
Язик стає плацдармом для катів.
Безумна Дума мліє у екстазі.
Накачують національні м’язи,
рахітики дебільного Кремля.
Будуємо тини і перелази.
Від пошесті азійської прокази
у зоні непритомніє Земля.
Так завдячуємо брату, тай своїх упирів досить, котрі навчилися пити кров з української землі.Ще невідомо де більше зло. Український люд перемагали лише зрадою, дай Боже, щоб це не повторилося. Чудовий вірш, дякую вам.
I.Teрен відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так ніхто тут не скаже, як сказам майстер громадянської лірики - Терен!
