Руки спрацьовані, в жилах,
Губи німі (сина поховала...)
Пасмом зрадливим сивина,
Чорна хустина покривала.
Сплакані очі вже без сліз,
Зранене серце... Та хто бачить?
Хатка розбита, як той віз,
Що контуром лише маячить...
Хотів синочок підтягти,
Підняти...Завести родину...
За Україну полягти
Довелось сину...Де ти,сину?..
Було й по-іншому колись:
Краса та юність... Вишиванка.
Гнучкий стан і п'янкі вуста...
Тепер в душі зіяє рана...
Зламалось усе на землі -
Уклади людські не від Бога...
Хоронять дітей матері...
Хто ж похова її, небогу?
Хустину чорну поправляє,
Підпихує сиве волосся...
Здається, вона не страждає...
В душу заглянь...Тобі здалося...
