Я знаю, Вона не відторгла мене, не забула,
І постійно чекала на те, що я все ж прийду.
Засинала під вхідними дверима, там де килим із гуми,
Пила м'ятний чай, щоб відволіктись від злих дум.
Завжди прислухалась до звуків в своєму під'їзді,
Хотіла безмежно почути знайомий мій крок.
Поводила себе, наче суїцидник на з'їзді,
Для тих, хто отримав ледь не смертельний урок.
І чекала Вона дуже довго, ледве не вічність,
Зачекала би ще, та, на жаль, закінчився допінг.
І відразу ввірвалась до мізків безжальна дійсність,
І прикрила повіки, й зупинила, нарешті, подих.
Наступного дня, понурі лиця у чорних костюмах,
Забрали тіло з під'їзду під номером два.
Хто ж знав, що спізнюся так, хто ж думав?
Я впевнився - вже не трапляються дива...
І потім, як згадати це ніхто не був у змозі,
Я підійшов, принесши м'ятний чай.
І просто впав - помер на тім порозі,
Сконав мене як і її "ВІД-ЧАЙ".
