Не чекайте від мене поваги
За красу лиш свою, лиш за вроду.
Бо мине мить коротка наснаги
І вже видно помилки природи.
Як солодкі, медові вуста
Вивергають слова непристойні:
Приголомшує мова ота,
Ви поваги тоді недостойні.
Ну, а очі як ваші красиві,
Що оспівані в творах крилатих
Стануть лютими в гніві й страшними -
Вам поваги моєї не знати.
І повазі від мене не бути
За крикливість в розмові, за грубість,
Небажання людину почути,
За невміння приборкати дурість.
Не чекайте поваги ті люди,
Що не вміють тримать своє слово
І готові продати усюди,
Обіцяти і зрадити знову.
І не хоче плече хто підставить,
Коли іншому важко буває,
Та від успіху заздрість їх давить,
Від невдачі обличчя в них сяє.
Не чекайте поваги, байдужі,
Хто звикає до хамства, до бруду,
А повинен виховувать душі –
Не залишать вас в пам’яті люди.
Не чекайте від мене поваги,
Хто для себе живе лиш на світі
І себе витрача на розваги,
І не знає, що є таке – діти.
Не чекайте від мене поваги...
Хоч без неї теж можна прожити
І не брати все це до уваги...
Тільки потім, щоб вам не жаліти.
