Мій брат сидів за столом на кухні. На столі біля нього стояло дві чашки кави. Він дещо знітився, коли побачив мене.
- Це мені? – насмішкувато запитав його.
- Я взагалі то чекав на Лілю – без тіні сорому відповів він.
- Ага, он як – мені захотілось зареготати, але я стримався – і давно ви…
- Тобі яке діло? – гаркнув він.
- І дійсно – я сів навпроти нього.
Хвилину ми мовчали. Брат дивився кудись в стелю, я спостерігав за проливним дощем за вікном. Небо сьогодні було затягнуте.
- Через тиждень після того, як ти зник – тихо сказав Марко.
- Ясно – байдуже відповів я – Вітаю.
- Злишся?
- Ні – чесно признався йому – це не має нам завадити. Не має ж?
Я уважно подивився на нього. Невже він може відчувати до когось симпатію? Аж незвично стало. Мабуть я таки мало його знаю.
- Ні – впевнено відповів він – не має.
Знову мовчанка. Я хотів вже було йти, коли він заговорив.
- Ми спізнились. Соколовський вчора склеїв ласти. Серце…
- Я б збрехав, якби сказав, що мені його жаль. Старий вилупок заслуговував тяжчої участі.
- Робити тепер що? План потрохи тріскає по швах.
- А мені здається, що навпаки – я піднявся з-за столу.
Відкрив вікно, оперся на підвіконник і закурив.
- Соколовський був нашим білетом на вихід. Тепер доведеться розгрібати все без його допомоги…
- Соколовський знав на що ми здатні – перебив його – він би не дав нам піти просто так.
- Він міг допомогти нам.
- Замість нього прийде хтось інший – я повернувся до нього лицем – хтось з більшими амбіціями. І на цьому ми зіграємо.
Марко здивовано глянув на мене. Він явно такого не чекав. Його очі розширились від здивування. Він усвідомлював, що я правий. Це був план. Зіграти на амбіціях, того, хто хоче зайняти місце Соколовського.
- Ти ж вже знаєш, що робити? – запитав він.
- Так.
- І ти знаєш, як знайти потрібну людину?
- Ні, але я знаю, того хто нам допоможе.
- Аліна? – зморщився Марко.
- Так – спокійно сказав я – Аліна. Тепер вона з нами.
- Звідки така впевненість.
Звідти, що вона відчула делірій на собі. Звідти, що вона краще нас розуміє де його можна застосувати. І вона боїться за себе, якщо делірій потрапить в руки людей Соколовського. Вона тепер теж зайняла своє місце на нашій пороховій діжці, і тепер їй звідси не дітись. Нас не чіпають. Тож вона поки під нашим захистом. І якщо її мораль раптом підведе нас, то інстинкт самозбереження нікуди не дінеться.
- Просто повір мені на слово.
На кухню зайшла Ліля.
- Куди це зібрались Саша з Аліною? – поцікавилась вона.
Ми з Марком переглянулись.
- Ти їх кудись посилав?
- Ні, думав ти.
- Я теж ні.
Ми підхопились і поспішили в коридор. Аліна з Сашею, обоє нарядні, тихо хотіли висковзнути.
- Куди це ви? – запитав Марко.
Саша знизав плечима і кивнув на Аліну.
- Кажеш, довіряти їй? – покосився на мене брат.
Я промовчав.
- Все нормально – Аліна подивилась мені в вічі.
Щиро, по справжньому за весь час. Такий погляд ввів би в оману кого-завгодно. Може і я тоді піддався йому.
- Точно? – недовірливо запитав Марко.
Аліна навіть не глянула на нього. Для неї його наче не існувало.
- Ти вчора довірився мені – вона не зводила з мене погляд – я знаю, як тяжко тобі було це зробити, враховуючи ту кількість разів, коли об твою довіру витирали ноги. Тепер моя черга показати, що ти зробив це не дарма. Якщо пощастить, то ми повернемось ввечері з хорошими новинами.
- Що ти задумала? – моєму здивуванню не було меж.
- Все потім – Аліна відкрила двері – просто ви троє зараз не потрібні. Справимось з Сашком, правда?
Вона питально глянула на нього. Ми теж. Він аж надувся від гордості. В нього аж руки чухались, щоб знову в щось влізти.
- Так – без тіні вагань сказав він – не вічно все вам двом, щось вирішувати. Покладіться на нас.
З цими словами вони зникли за дверима. Ми з Марком мовчки стояли і дивились їм вслід. Марку це не подобалось, а мені навпаки. Чомусь мене потішив той факт, що не доведеться все робити самому. Плюс, вираз лиця мого брата, як ніколи високо підняв мені настрій.
- Ти хоч щось зрозумів? – запитав він.
- Ні.
- Ох, бачили б ви зараз себе – засміялась Ліля – ваші фізіономії зробили мій день.
Я засміявся і пішов слідом за нею на кухню. Брат прийшов через хвилину.
- Так що там з твоїм планом? – запитав він.
Замість цього я взяв телефон і набрав номер Соколовського. Звісно ж ніхто не підняв.
- Кому ти дзвонив? – поцікавилась Ліля.
- Нашому покійнику.
- Соколовський помер – пояснив їй брат.
- Я думала він вам потрібний.
- Як виявилось ні – сказав брат не зводячи з мене погляду – це і є твій план?
- Так – я поставив телефон на стіл – нам ось-ось передзвонять. Тоді ми домовимось за зустріч.
- А якщо не передзвонять? – засумнівався Марко.
Я не встиг відповісти. Телефон задзвонив. Ми троє прикипіли очима до дисплею. Невідомий номер.
- І хто візьме слухавку? – переможно запитав я.
- Твій ж план – ти і бери.
Я взяв телефон зі столу. Приклав до вуха.
- Алло?
