І навіть знаючи наперед про усі свої втрати,
Про неминучість спокути,
Про те, що ніколи не можна забути
Речі, які не хочеться памятати,
Про те, що навіть по смерті
Серце продовжує говорити,
Не бажаючи зупинятись.
Тому що мені з цього туману нічного,
Що мені з осені, що мені з снігу,
Виривай разом з серцем гірку перемогу,
Наче одну із легеней країни,
У липкій трахеї зявляється голос,
І не зупинити його,
Не зупинити.
Говорити про все, що могла би згадати:
Чужі імена, випадкові дати,
Жодних слів, щоби навчитися злості,
І жодної витримки, щоби все це перебороти,
Твердне хребет, зростаються кості –
Стільки любові в твоєму
Голосі.
Коли збереться туман,
Всядеться лід,
Я стільки років тебе
Від усього беріг,
Я стільки часу тебе
Не бачив твого лиця,
Ближче вже до весни
Зупиняється сніг,
Але рухаються серця.
