«Цей вбогий рельєф,
Де прощальним дарунком Неба
Вулканічний попіл засипає село...»
(Татіхара Мітідзо)
Моє рідне селище
Засипає попелом спогадів.
Стежка, що веде в минуле
Чебрецем пахне – рожевим як сон.
Збираю той попіл жменями,
Забирає той попіл вітер –
Вітер епохи,
Несе той попіл по світу вітер –
Вітер тьми.
Моє рідне селище фарбоване в чорне
(Там – в минулому),
Моє селище шукачів каменю
Чорного, але вогненного.
Моє селище дігерів-копачів,
Шукачів давно зниклого,
Давно схованого – там, в глибинах,
У безоднях темних,
Серед тверді непрозорої
Там.
Розгрібаю той попіл спогадів,
А він все падає, падає, падає –
Наче сніг.
Що шукаю я там – за Горою Лисою,
За балкою Сніжною, Глухою та заметеною,
Серед дубів давно зрубаних,
Серед хат давно спалених,
Серед колій, що ведуть у ніщо?
Себе.
до речі, а чому Ваша мала батьківщина так називається? (спочатку написала назву а потім подумала - якщо можна - самі озвучите звідки Ви, а якщо не можна - мимоволі викажу - не хочу ) Я можу прогуглити , але цікаво поучти Вашу версію. Якщо тут не можна світити - в приват, пліз
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Колись у XVIII столітті балку, що досі там є називали Сніжною балкою, бо часто її замітало взимку снігом. А потім і село, що там виникло назвали Сніжне. Так принаймі люди говорили...
от імітацію французської - неодноразово чула в українських піснях. Естрадних. Той же Зібров. Та чимало А щоб щира українська мова виглядала так нетутешньо - мабуть вперше ))
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Напевно, тому що я теж якийсь нетутешній.... Принаймні так відчуваю... Певно, надто сильні в мене спогади про попередні реінкарнації, які я описав в новелі "Про себе"... Дякую за відгук!