Ледь чути дощ , що ніжно змочує вікно,
Я є заручником холодної кімнати,
Такої сірої , немов те полотно,
що гравюрист зумів з життя мого списати.
Лиш дощ шумить , наповнює палітру тиші ,
Він тьмяними вливався барвами в думки,
В ретроспективі бачу сумніви колишні ,
Що з брами всіх переконань зняли замки.
Вдивляюсь через танець капель в далечінь,
Над горизонтом в темнім небі бачу світло-
Яскравий промінь , що руйнує хмари тінь,
Натхнення знову, мов бутон, в душі розквітло.
Згадались сонячні та теплі літні дні ,
Із друзями в зеленім парку променади,
Пригоди наші славні , деколи й чудні,
Що в спогадах в епічні увійшли балади.
А поки за вікном і досі дощ неспинний ,
Краплини тупотять , немов валькірій хід.
Можливо , навіть дощ у дійснім світі плинний
Та тут , в моїй душі , він вже старий , мов світ.
