Шик застиг у залах замку,
Дише холодом камін.
Лячно зойкнула десь клямка—
Й пані підвелась з колін.
Вкрила паволоч дзеркала,
Погляд блиснув, наче меч.
Страхом серденько стискала,
Їй, Марії, не до втеч.
Ходить, бідна, як сновида
Серед розкоші, парчі.
Душу давить їй обида,
Вроду сточують плачі.
Важче пані, ніж атлантам,
Хоч на плечах у них світ.
Не радіє музикантам,
Сльози капають з ланіт.
Вацлав-граф її ревнує
І до квітів, і до слуг.
Вік марнує він Марії,
Щораз в замку більше хуг.
Пан Жевуський, як образу,
Сприйняв жаль її і страх,
Десь убив жону поблизу
І сховав графині прах.
Ходить замком Біла пані
Стогне, просить: схороніть.
Подих, легіт, дотик длані
Чутно сотень кілька літ.
Білий привид, дух Марії,
Невпокоєний десь тут.
Серед ночі тінню мріє,
Залишивши свій покут.
Йдеться про легенду Підгорецького замку, що народилася на початку XVIII сторіччя і пов’язана з родиною Жевуських. Вона розповідає про те, як князь зненавидів свою дружину Марію і звелів замурувати її в стінах замку, живцем. Щороку, в день смерті княгині, можна почути її плач, якщо потрапити опівночі на відвали стін та побачити її привид, який бродить залами замку.
Гарно написала, Валентино. 
