Для чого ти мене сюди привів?
Я хочу дізнатися, розгадати твою таємницю.
Твій лабіринт без дзеркал -
чим обернеться для мене: черговою вершиною чи в'язницею?
Ти дав в дорогу мені одяг. По ньому мене зустрічають.
Та чи знають,
що це просто костюм, який врешті доведеться колись зняти і віддати тобі - на вічну пам'ять.
Пробач. Іноді я серджуся на тебе так,
що готова вбити.
А потім згадую, що ти поряд зі мною завжди
і щодня вчиш мене жити тут і щиро любити!
І захищаєш мене від "не мого",
і провокуєш: зможу - не зможу.
Хочеш, щоб з кожним кроком не боялася зробити хибного.
(А мені часом так від цього тривожно!)
Як гадаєш: чи прислухаюсь до твоїх порад,
чи сліпо і вперто йду в протилежному напрямі?
Часто здається, що котиться все на спад.
Якби ж то чути від тебе: голосне "Так" чи "Ні"...
І я йду далі, танцюючи, співаючи, аби не відчувати болю.
Ти кажеш, що це нормально - так ти тренуєш людську волю.
І ти в темну ніч за руку ведеш,
Щоб, врешті, мене в Своєму Домі зустріти.
І кажеш: "Вір, я впіймаю, якщо впадеш"
І я відчуваю, хоча не в силах всього зрозуміти.
(Альона Хомко, 2018)
