Моєму батькові, Розумному Григорію Павловичу, присвячую...
Без Тебе сиротою стала рідна хата,
І час, і простір - наче зупинивсь...
Нема мені тепер кому сказати: “Тату!
Стрічай! Я знов до дому повернувсь!”...
Тепер мені, здається, ніби тільки вчора,
Коли я зовсім був іще малим,
За руку Ти мене водив з собою в поле,
Любити землю вчив, як Ти любив....
Щоб знав я завжди: звідки й як той хліб береться,
Такий духмяний й свіжий на столі...
І як казав Ти, що сторицею вернеться
Добро, що зроблю у своїм житті...
Завжди Ти вірив в мене, і пишався мною,
У мить невдач - підтримати умів...
Твою Любов батьківську я лишу з собою,
У серці... Як і Твій чудовий спів...
Раптово так скінчилася Твоя дорога...
Мов сивий птах, Ти зник в височині...
Та хочу вірити: десь там, в саду у Бога,
Тобі співати будуть солов`ї...
Вже не піду з Тобою я широким лугом,
Не гляне сонце у Твоє вікно...
Ніколи не зійде, посіяне за плугом,
З Твоїх долонь укинуте зерно...
Не зможу більш ніколи я Тобі сказати
Ще безліч, безліч добрих й теплих слів...
Прости мені... Прости мені, мій любий Тату!
Якщо я щось, колись не так зробив...
Як жаль, що я не можу час назад вернути...
Й без Тебе вже минають нові дні...
І можу знову Тебе бачити і чути
Тепер я лише тільки уві сні…
Анатолій Розумний
07.04.2017
Вічна йому пам"ять.. 
