Вона і він – матуся й син… з портрета…
На ньому стрічка траурна навскіс…
Вона синочка бачила поетом,
Адже ім’я і вірші знали скрізь…
Але війна змішала їхні карти:
Країну довелося захищать.
Терпіння мати випила не кварту –
Була ним переповнена душа.
Синок їй слав віршовані привіти,
Із них лилась його свята любов…
Вона їх слухала і дякувала світу,
Раділа, що послав синочка Бог.
Та часто щастя в матері зрадливе:
Осяє сонечком, та й далі побіжить,
Тому і серце мамине вразливе,
Бо часто їй доводиться тужить.
Хоч син її ні разу не образив,
Але «сюрприз» нечистий приберіг…
Вона й не зрозуміла це відразу,
Як горе перейшло її поріг.
На цей раз був «привіт» з воєнкомату…
У нім про те, що сина вже… нема…
Мов блискавкою, вдарило це в матір.
У коси впала інеєм зима.
Тепер вона по-іншому звикає
І жити, і бесідувать удвох.
Вже одинокість матір не лякає…
І слухає розмову їхню Бог.
А там про все: коли весна розквітла,
І як цьогоріч вишня розцвіла,
Про те, що миру теж немає в світі,
І з ким учора в церкві побула…
Коли вже сон здолає врешті неньку,
Живий синок із нею – не портрет:
То руки простягає їй маленьким,
То вже дорослий визнаний поет.
О жінко-матір, голову схилити
Дозволь перед тобою мені знов,
Душа твоя хоч плугом перерита,
Та не втрачає до дітей любов.
31.01.2019.
Ганна Верес (Демиденко).