О земле українська, серцю мила,
Вдягала ти не раз вінок страждань,
До волі йшла віки і не втомилась,
Бо час нових синів тобі рождав.
Ти йшла із піднятою вгору головою,
Вітри історії дули тобі навстріч,
Тож помилялася не раз із булавою,
Але не шкодувала своїх пліч.
Красою світ жорстокий чарувала,
Цвіла на заздрість всім – і ворогам.
Піснями про калину дивувала.
Сам Бог, мабуть, від бід твоїх здригавсь!
А ти ішла, несла у серці віру,
Живилася надією щораз,
Терпляче переносила свавілля,
Аж поки кров’ю захлинувсь Донбас!
І все ж ти йдеш, знеможена і сильна,
Бо маєш особливий таки гарт,
Від батька код цей потрапляв до сина,
І сили добавлялось у ногах.
Ідеш, тамуючи свій біль і подих,
Не кілометри ззаду, а віки,
Долаєш свій і внутрішній ти спротив,
Що шлейфом тягнеться з Союзу всі роки.
Залитий шлях твій непокірних кров’ю,
Відсіялися у путі «кроти»,
А ти сильнішаєш синів своїх любов’ю,
Яку не знатимуть в житті своїм кати.
Всі перепони на шляху долаєш,
Часом сама дивуєшся собі,
Та стяг свободи міцно все ж тримаєш.
Хай сам Господь поможе вже тобі!
15.12.2019.
Ганна Верес (Демиденко).
