Коли надворі ясно, сонце світить,
Вражає дивоцвіту так краса.
Так хочеться в красу оцю повірить,
Коли на ньому ще жива роса.
Притягують до себе пелюстки,
Не можеш відірвати ніжний погляд.
І дивишся на відстані руки,
От тільки б ця краса лишилась поряд.
Милуєшся, дивуєшся і віриш,
Бо ця краса затьмарила весь світ.
Але буває так - себе ти дуриш,
Бо то був так, звичайний пустоцвіт.
Це сонце придавало інший колір,
Скривало всі недоліки його.
І ти душі відчуєш гіркий докір,
Що цвіту того зовсім й не було.
