Дорога додому - стрічають мене явори,
Що наче діди посивіли, стоять захмелілі,
І голови з смутком хатини схилили в двори,
Не чути дітей голосів, не справляють весілля.
Ворота старенькі і хвіртка мов плаче - скрипить,
Колодязь, з якого так мрію весь час я напитись,
Про вас пам"ятаю і серце до болю щемить,
Мені пощастило у цьому раю народитись.
Затих весь цей рай, що неначе вмирає село,
А рідні усі лиш на фото з хрестів на могилах,
Та в пам"яті скільки лишилося спогадів милих,
Чи це лиш здається, що все це зі мною було.
Щокою тулюся до груші, що також стара,
Вона пригощала мене, як була я дитина,
Тепер так самотньо стоїть вона серед двора,
Думками в минуле вертається як і людина.
Галина Грицина
Щиро і добре написано. Рідне - воно назавжди! 
