дивлюся на воду – там відблиски та відображення.
всі барви належать осені, доньці прекрасного літа.
цей рік, як людина, зустрічає погідну старість:
дивлюся вперед – вже зима
сіла, мов сивий птах, мені на плече, й кряче
я стою, огорнений ранковою імлою.
брижі біжать по воді, а в душі – напрочуд спокійно.
ніколи не розумів, чого тобі треба, дитино,
доки не опинився, мов прокинувся, тут в самоті.
а там, в воді, чиєсь сумне обличчя
повільно потопає. чому таке сумне?
якби я міг крутити сонцем, як поет,
всю землю ще тоді, у липні, вкрило б снігом.
ні, не дивно, що я не міг тебе зрозуміти.
тепер моя печаль закрила ціле небо.
веселого літнього дня ми полетіли до сонця
на крилах, зліплених з воску. чи долетіли? навряд.
пори нашого року змінюються так швидко,
що здається, то було вчора. залиш мене. я осліп.
чиєю рукою цей камінь кинутий впав у воду? –
я вчився в школі мистецтв, жестів та інтонацій.
– бачу, кінець і тобі, донько прекрасного літа!
і почався осінній дощ – він закінчиться снігопадом
blind, deep purple
